Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Артем зробив ковток своєї кави. Вона була вже холодна, як і його рішучість. Але десь там, у глибині душі, щось почало булькати — не страх, ні. Це було схоже на… сміливість і впевненість.

— Добре, — мовив він нарешті. — Якщо вона погодиться ще раз кудись поїхати — я візьму себе в руки.

— І її за руку! — радісно додав Тоха.

— І камін не забудь! — підморгнув Роман. — А ще — головне — не забудь бути собою. Але собою, який не боїться бути трохи зухвалим.

— Ти взагалі розумієш, що вона — скарб? — не вгамовувався Тоха, розмахуючи ложкою з йогуртом. — Такі дівчата, як Марічка, не чекають вічно! Це ж не патч до програми, який можна відкласти на потім!

— Та я розумію… — зітхнув Артем, розмазуючи ложкою каву по дну горнятка. — Але я ж не можу просто так взяти й...

— І що? І сказати, що вона тобі подобається? Що не можеш без неї думати, їсти, спати? — перебив його Роман. — Ну, капець трагедія. Як страшно жити.

— Вона ж і так знає… мабуть, — бурмотів Артем.

— «Мабуть». В житті, друже, або ти її здобудеш, або хтось інший, — грізно мовив Тоха. — І не факт, що той інший буде носити три види шкарпеток і робити чай з лісових трав.

— До речі! — підкинув Роман. — Уяви собі, що десь зараз біля її ветклініки стоїть якийсь, скажімо, ветеринар-альфа, у футболці без рукавів, з м’язами, як у коня, який приносить безпритульних котиків і каже: «Я несу їх не тільки рятувати, а й щоб ви, Марічко, посміхнулись».

Артем побілів.

— Вона не така… — пробував заперечити він.

— Ага, не така. Але вона жінка. А жінки, як і всі люди, хочуть відчувати, що їх цінують. Що за них борються. Що їх не просто випадково запросили в ліс під виглядом відпочинку, а хочуть бути з ними завжди, — сказав Тоха з рідкісною для нього серйозністю.

Артем сидів мовчки. Аж раптом підняв голову.

— Ви серйозно вважаєте, що я маю щось зробити… вже сьогодні?

— Ага. А краще ще в обід. Щоб не встиг хтось інший. Бо сьогоднішній альфа-ветеринар — завтра твій головний конкурент! — рубанув Роман.

— Добре, — сказав Артем, відсунувши ноутбук. — Піду… придумаю щось.

— О! Це вже наш чоловік! — вигукнув Тоха. — Давай, ти зможеш! Тільки не забудь зуби почистити перед героїчним вчинком — жінки не люблять героїв із запахом кави та бутербродів.

Артем ішов із кухні з диким серцебиттям і незрозумілою відвагою. Ні, він ще не знав, що саме зробить. Але вже вирішив: діяти треба прямо сьогодні, бо завтра вже може бути пізно.

***

Артем сидів за своїм робочим столом, втупившись у монітор, де курсор блимав на порожньому рядку коду так, наче знущався: «Ну що, герой, знову завис?»

Руки лежали на клавіатурі, але думки — зовсім не про роботу. Його мозок був зайнятий… не логікою, а серцем. Марічка. Її усмішка, її голос, її теплі руки в пледі, коли вони разом пили чай у тому будиночку біля озера. Її запах — трошки хвої, трошки меду, трошки щастя.

І тут починалося найцікавіше: всередині нього точилась запекла боротьба.

— Ну все, досить шмарклів, — озвався Внутрішній Мужик. — Бери себе в руки, купуй квіти, і йди до неї. Прямо сьогодні. Не чекай суботи!

— А якщо вона скаже, що я поспішаю? Що все це занадто? — озвався Внутрішній Переляканий Хлопчик.

— Занадто — це чекати ще півроку, поки вона вже почне думати, що ти просто звичайний айтішник із офісу навпроти! Дій!

Артем глибоко вдихнув. Пальці постукали по клавішах. Відкрив новий файл. І… нічого. Не програмував. Планував.

План під назвою «Марічка»

1. Купити квіти. Не троянди з блискітками, а її улюблені. Хризантеми? Ні, ромашки! Вона колись казала, що любить прості польові квіти.

2. Написати їй листа. Не банальне «привіт, як справи», а щось щире, від душі.

3. Прийти до неї під клініку. Просто так. Без приводу. Бо вона й є привід.

4. Сказати їй… ну, не все одразу, але щось важливе. Наприклад: «Я постійно про тебе думаю» або «Я зрозумів, що ти мені дуже дорога».

5. Якщо вона посміхнеться — діяти далі. Якщо розгубиться — не тікати, а залишитись.

— Ти зможеш, — тихо сказав він сам собі. — Ти зможеш.

Повторив ще раз. І ще.

— Ти не хлюпік. Ти… ну, не альфа, але точно не бета. Ти — Артем, який носить павербанки, рятує дівчат від білок і кабанів, варить чай із гілок і… кохає.

Він уявив, як стоїть перед Марічкою, як вона здивовано дивиться на нього, як він починає говорити — плутається, забуває слова, але вона все одно слухає, бо бачить: це щиро. А щирість — це його суперсила.

З такими думками Артем підвівся зі стільця, поправив футболку, сів назад, встав, ще раз сів, потім знову встав, відкрив телефон, написав у нотатках: «Ромашки. Не панікувати. Дихати».

Він був готовий. Майже.

Артем стояв перед ветеринарною клінікою, наче перед штабом НАТО. В руці — букет. Не банальні троянди, а щось тепліше: ромашки, трохи лаванди і одна така... кривава гортензія, яку він випадково взяв, бо вона «виглядала, як щось особливе"». У серці — паніка, змішана з рішучістю, і ще раз змішана з панікою. Знову.