Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Розділ 8

Повернення до міста було схоже на спробу знову втиснутися у вузькі джинси після тижня де було «все включено»: тісно, незручно і взагалі не хочеться. Електричка, злегка гуділа, похитувала, везла Артема і Марічку назад у реальність. За вікном миготіли знайомі пейзажі: спочатку ліси, потім поля, потім бетон і реклама з акціями на пральний порошок.

Артем сидів, обійнявши Марічку однією рукою, другою тримав рюкзак і думав лише про одне: якщо вона зараз піде — він розсиплеться на маленькі айтішні бітчики.

Коли вони дісталися до її будинку, на подвір'ї зависла та сама тиша, коли ніхто не хоче прощатися, але обидва роблять вигляд, що «та я нормально, от зараз уже піду».

Артем зняв із плеча рюкзак, поставив на землю, гучно видихнув, мовляв: «ну, час мені…» — але стояв на місці, його ноги не йшли від Марічки. Він так хотів поцілувати її, але знову впав у ступор, просто дивився на неї, здається навіть не мигаючи.

— Ну, дякую тобі за все, — сказала Марічка, посміхаючись. — Було неймовірно.

— Та, звісно. Я, тобто… ми ж… ще якось… ну, маю на увазі, що ти — тобто ми… — почав Артем, заплутавшись у власному романтичному словоспотиканні.

— Так, я теж думаю, що ми. — Вона усміхнулась ще ширше. — Просто «ми».

Він прокашлявся, сховав руки в кишені, витягнув, знову сховав. Хотів сказати щось щемливе, щире й доросле. Натомість видав:

— Як ти думаєш, сови сплять лежачи чи сидячи?

Марічка не витримала й розсміялася.

— Ти неймовірний.

— Це ти неймовірна, — сказав він вже серйозніше. Його голос був тихий, але в погляді було стільки ніжності, що Марічка почервоніла.

— Слухай, може ти ще зайдеш? Чаю поп’ємо?

— Я… Я не проти. Але ж завтра робота…

— Ну, от тоді йди вже, бо ще передумаєш, — підморгнула вона.

Він ступив крок назад, потім два вперед. Перекинув ремінь рюкзака з одного плеча на інше, потім знову. Зрештою, просто притиснув Марічку до себе й прошепотів:

— Я не знаю, як бути, коли ти не поруч. Взагалі нічого не знаю. Крім того, що хочу бути з тобою. Постійно.

Марічка мовчала кілька секунд, лише заглядала йому в очі. Потім тихо сказала:

— А я й не збираюсь кудись іти. Тільки якщо ти теж підеш.

Він нарешті посміхнувся з полегшенням.

— Добре. Але я точно ще зателефоную. Сьогодні. Хоч би й через 10 хвилин. Просто перевірити, чи ти вдома. Або чи сови вже сплять.

— І подивишся, як вони це роблять, так?

— І доповім.

Вона поцілувала його в щоку й пішла до дверей, а він ще кілька хвилин стояв на місці, закоханий по самі вуха і не здатний рухатися. Потім повільно рушив додому, не перестаючи посміхатись.

А вдома Артем ще довго не міг заснути. Лежав у ліжку, гортав їхні фото з поїздки, намагався скласти серйозне повідомлення Марічці, але вийшло лише: «Ти класна. Як чай з печивом. І навіть краще. Добраніч :)»

Він натиснув «відправити» — і зрозумів, що вже чекає на завтрашню зустріч.

***

Понеділок зранку почався не з кави. А з допиту. Ледь Артем переступив поріг офісу, як на нього вже чатували Тоха й Роман — колеги, друзі і, судячи з усього, ідейні натхненники.

— Ну що, Ромео? — почав Тоха, роблячи ковток кави й лукаво мружачись. — Як вам там у лісах? Шишки, сосни, любов?

— Та так, непогано, — буркнув Артем, намагаючись прошмигнути повз, але Роман заблокував прохід до його робочого місця ноутбуком, як шлагбаумом.

— Опа! Погляд вниз, щоки червоні — було щось! — вигукнув Роман. — Ти що, думаєш, ми тебе не бачимо наскрізь? Говори давай! Поцілунки — це, звісно, мило, але ми ж знаємо тебе, наш романтик із дипломом програміста.

— Я… ну, ми… — почав Артем, запинаючись, як старий принтер. — Вечеряли. Чай пили. Плед був. Камін. Ну і все...

— Камін?! — в один голос вигукнули Тоха з Романом. — КА-МІН? Та це вже не просто романтика — це повноцінний санаторій для кохання!

— Хлопці, серйозно, я не той, хто... ну, не типаж я для всякого такого… сміливого.

— Ти не типаж?! — перебив його Тоха. — Ти ж пакував аптечку і три види шкарпеток, наче в похід з Ларою Крофт зібрався! Це ж як мінімум відповідальність! Жінки таке цінують!

— Але ж вона… — Артем опустив очі. — Вона така... чарівна. Розумна. Гарна. Впевнена. А я... я максимум можу їй павербанк подати.

— Артеме, — втрутився Роман з філософським виразом обличчя. — Ти чоловік. Повторюю: ЧО-ЛО-ВІК. Не хом’як у капцях. Поводься відповідно.

— Ну, я стараюся...

— Треба не старатися, — наставляв Тоха. — Треба бути. Бути мужнім. Бути впевненим. І трохи... ну, хоча б трошки нахабним. Жінки люблять, коли ти не питаєш: «Можна тебе поцілувати?», а просто береш і цілуєш.

— Я боюсь, що якщо я «просто візьму», вона мені дасть по носі, — зітхнув Артем.

— Ну то буде тобі урок! Але принаймні спробував! — засміявся Роман. — Краще отримати по носі, ніж усе життя жити з думкою: «А що, якби я був сміливішим?..»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍