Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

— А ми куди йдемо?

— Без поняття, але головне, що впевнено!

Через годину впевненого блукання виявилося, що вони вийшли... до тієї самої поваленої сосни, яку бачили пів години тому.

— Може, це портал у паралельну реальність, де ми приречені вічно ходити колами, — припустила Марічка.

— А може, просто ми два олені, які не запам’ятали, куди звернули.

На щастя, Артем згадав про головне — коробку печива. Він відкрив її, наче це була рятувальна аптечка.

— Якщо вже ми загубились, то хоча б потрібно бути ситими, — урочисто мовив він, простягаючи Марічці печиво. — Нам потрібно зберігати сили і хоч якийсь оптимізм.

— Ти впевнений, що це печиво не прострочене? — посміхнулась вона, оглядаючи упаковку.

— У гіршому випадку ми отримаємо галюцинації й побачимо дорогу, — впевнено сказав Артем.

Нарешті, після ще пів години блукань і суперечок, у стилі «я точно пам’ятаю цю шишку», вони вийшли до того самого озера.

Марічка зітхнула з полегшенням, а Артем урочисто підняв компас:

— Можеш більше нічого не говорити. Я — герой. Компас працював. Просто… йому потрібен був час.

— Та-ак, і ще трохи печива, — усміхнулась вона.

Вони сіли на пеньок, доїдаючи останнє печиво, і Артем подумав, що навіть у загубленому лісі, навіть із кривим компасом, навіть із шишкою в черевику — йому ще ніколи не було так добре.

В момент, коли вони догризали останні печенюшки, з неба впала перша крапля. Потім друга. Потім небеса відкрили всі крани одразу, і почалася справжня злива.

— Нууу клас, — сказав Артем, притискаючи до грудей майже порожню коробку з-під печива, ніби вона могла хоч якось його захистити.

— Добре, що ми вже знайшли дорогу назад, — підбадьорила Марічка, натягуючи капюшон. — Хоча...

— Що?

— Хоча я не впевнена, що це та сама стежка… Всі дерева тут однакові.

— Це образливо для дерев, — відповів Артем, але сам уже нишком виймав телефон. Мокрий. Розряджений.

— В нас є шанс повернутись у будиночок до вечора?

— Якщо нас не з’їсть ліс, — сказав Артем, озираючись. І саме в цей момент із кущів почувся шум. Гучний. Надто гучний для білки. Навіть дуже спортивної.

— Це був вітер, правда? — спитала Марічка з натягнутою посмішкою.

— Ага, вітер. Великий, важкий, хрюкаючий вітер.

Із кущів вийшов кабан. Не мультиплікаційний і не плюшевий. Кабан у повний зріст, з очима, що, здавалося, запитували: «Ви, взагалі, хто такі, і чого в моєму лісі вештаєтесь?»

Марічка завмерла. Артем теж. У його голові бігали панічні думки: «Це наш кінець. Ми станемо контентом для Discovery Channel».

— Не рухайся, — прошепотіла Марічка, хапаючи його за плече. — Якщо не рухатись, він нас не чіпатиме.

— Це з динозаврами працює, — прошепотів Артем. — А з кабанами?..

Кабан неквапом рушив ближче. Він не виглядав агресивним — радше зацікавленим. Він наче оцінював: «Ці двоє їстівні, чи хай живуть?»

Кабан глянув на них, глянув на коробку в руках Артема… хрюкнув…

— Може, даси йому печива? — запропонувала Марічка, притискаючись до Артема.

— Це моє останнє печиво з родзинками! — прошепотів Артем із трагізмом. — Але… добре. Хай забирає.

Він обережно поклав печиво на пеньок перед собою. Кабан понюхав, пирхнув, подивився на Артема, як на людину з сумнівними кулінарними вподобаннями — і непоспішаючи пішов назад у кущі, залишивши після себе запах лісу, пару знівечених гілок і абсолютну тишу.

— Мабуть, він ображений, що ми для нього залишили так мало печива, — прошепотів Артем.

— Або просто він веган, — відповіла Марічка.

Вони ще трохи постояли в тиші, поки серце Артема не перестало битись зі швидкістю розлюченого барабана на шкільній лінійці. І тоді — можливо, через адреналін, а може, тому що життя не давало йому шансів довше мовчати — Артем заговорив:

— Марічко... Я знаю, я не ідеальний. Я незграбний, з моїм рюкзаком можна літати в космос, а моя логіка іноді викликає питання навіть у Google. Але коли я з тобою — мені вперше хочеться не тікати, а залишитися. Навіть у лісі. Навіть під дощем. Навіть з кабаном.

Вона дивилась на нього. В очах — блиск, не від дощу. В усмішці — все, чого він так боявся і так хотів.

— Артеме, я тебе вже давно обрала. Просто чекала, коли ти сам це зрозумієш.

І вона його поцілувала. Цього разу — не в щоку.

А кабан, як потім згадували, став першим і поки єдиним свідком їхнього  поцілунку.