Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Розділ 7

Робочий тиждень минув на диво спокійно — без форс-мажорів. Артем працював зосереджено, виконував вчасно всі завдання і навіть тричі самостійно зателефонував клієнту, не впадаючи в паніку. І найцікавіше — заїкання майже зникло. Хоча, можливо, то була не терапія, а побічний ефект від присутності Марічки у його житті.

У Марічки теж усе йшло як по маслу. Вона лікувала своїх хвостатих і пухнастих пацієнтів, рятувала морських свинок від переїдання, кішок — від стресу, а собак — від того, щоб не з’їли власну будку. Після роботи вони бачилися, гуляли вечорами, готували разом вечерю й просто багато сміялися.

І от одного такого ввечора, сидячи на кухні з чашками чаю, Марічка раптом сказала:

— Хочу втекти з міста на вихідні. Просто кудись далеко. Ліс, озеро, свіже повітря. Без людей. Без шуму. Без Wi-Fi.

— Без Wi-Fi?.. — перепитав Артем, втративши дар мови.

— Жартую, але все інше — серйозно.

Артем мало не перекинув чай.

— Серйозно? Бо я… я хотів щось подібне організувати для тебе.

— Правда?! — усміхнулась Марічка.

Артем лише махнув головою і зазирнув їй прямо у вічі, одразу потонувши в них.

І от вже наступного дня він був в повному бойовому режимі: відкрив ноутбук, увімкнув 17 вкладок із сайтами оренди будиночків, склав таблицю порівнянь, перевірив відгуки, подивився прогноз погоди і навіть загуглив «як розпалити камін, якщо ти айтішник, а не лісник». До цієї поїздки він ставився, як до запуску важливого проєкту — не менш відповідально.

У магазині купив: два види какао (на випадок, якщо один гіркий), три види печива (на випадок раптового голоду і непередбачених ситуацій), нову термокружку.

І от, вже ввечері, Артем дістав свій рюкзак призначений для походів, і з виглядом спецагента почав пакувати все саме необхідне. А там було: аптечка, павербанк, другий павербанк, інструкція «що робити, якщо її вкусить дика білка», три види шкарпеток (на випадок «надто холодно», «надто мокро» і «раптове весілля») — і навіть маленький ліхтарик, на випадок, якщо Марічка загубиться у власному пледі.

— Ти пакуєшся так, ніби ми їдемо не на два дні, а в колонію на Марс, — сказала вона, побачивши рюкзак.

— Просто хочу бути готовим, — мовив Артем, застібаючи блискавку з таким виглядом, ніби пакував не шкарпетки, а дипломат з кодами запуску ракет.

Вони вирушили потягом — звичайною електричкою, яка була трохи романтикою, трохи екстримом. В перші 15 хвилин Артем двічі перечепився об свій же рюкзак, наступив на кішку (вона, на щастя, була плюшева — належала дитині, що сиділа поруч), і спробував відкрити вікно, яке ніколи не відкривалося — у результаті порізав собі палець.

— Ти завжди такий у дорозі? — запитала Марічка, притиснувшись до нього в проході між сидіннями.

— Ні, — сказав Артем, — іноді ще гублю квитки, але сьогодні ж особливий день.

Коли вони дістались до будиночка біля озера, Артем був вже трохи мокрий, трохи в багні, але абсолютно щасливий.

Природа була казкова: сосни, тиша, пахощі хвої, і той самий дерев’яний будиночок — наче з фільму, де все має бути мило і красиво.

Вони пішли гуляти лісом, розмовляли, сміялись. Артем помітив, що починає… менше заїкатись, менше тремтіти. Він міг просто бути поруч, не думаючи, як виглядає збоку.

— Я все ще боюсь виглядати смішно поруч із тобою, — зізнався він тихо, коли вони сиділи ввечері біля каміна, вкриті одним пледом.

Марічка подивилась на нього з усмішкою.

— Знаєш, коли хлопець обмотує себе павербанком, бо боїться, що в мене розрядиться телефон у лісі — це не смішно. Це… чарівно.

Артем хотів щось сказати, але в нього знову пропав дар мови — цього разу не від страху, а від щастя.

Вона поцілувала його в щоку. І сказала:

— Ти мій супергерой. Може, не такий, як у кіно. Але точно мій.

***

Наступного ранку вони вирушили на прогулянку лісом — «просто трохи пройтись», як сказала Марічка. Пройшлися так, що за годину не було видно жодної стежки, натомість з’явилась білка, яка, здавалося, дивилася на них із жалем.

— Здається, ми трохи звернули, — сказала Марічка, оглядаючись.

— «Трохи звернули» — це коли ти з супермаркету замість молока купуєш йогурт, — пробурмотів Артем, — а не коли ти в глухому лісі, без жодного шансу побачити цивілізацію до наступного перепису населення.

Артем героїчно витягнув з рюкзака телефон.

— Спокійно. У мене є Google Maps.

— І як?

— Ну… є сигнал. Але від нього користі, як від порад маминої подруги.

Після трьох хвилин безуспішних спроб зрозуміти, де вони, Артем дістав компас, який купив ще у 9 класі, коли вирішив стати туристом. Через п’ять хвилин з’ясувалося, що компас показує північ тільки тоді, коли не тримати його поруч із телефоном, павербанком і… коробкою печива.

— Добре, — сказав Артем з серйозним виглядом. — План такий. Йдемо за мохом на деревах. Він росте з північного боку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍