Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Вони сиділи вже за столом, коли вона сказала:

— Мені ще жоден хлопець не готував пасту, після якої спрацювала пожежна тривога.

— Я стараюсь не повторюватись, — усміхнувся Артем.

— І мені це подобається, — сказала вона, м’яко торкнувшись його руки.

І от в той момент Артем зрозумів: навіть якщо завтра знову впаде в клініці чи зіпсує ще одну каструлю, то вона все одно буде поруч, бо їй подобався саме такий Артем — щирий, незграбний, живий.

***

Наступного дня Марічка знову зайшла до Артема. Привід був простий: вона забула у нього свій шарфик. Ну, як забула — більше схоже на залишила навмисне. Артем навіть підозрював, що це був хитрий план, але не ризикував озвучити.

— Привіт! — сказала вона, заходячи з усмішкою, — Я до тебе по шарфик… і, може, ще на трохи пасти, якщо вижила?

— Вона вижила. І навіть отримала сертифікат якості «Трохи пригоріла, але їстівна», — підморгнув Артем.

Він виглядав менш нервово, ніж зазвичай. Хоча його тіло ще іноді включалося в режим: «О Боже, вона знову поруч, не впади». Але загалом почувався значно краще.

Вони посиділи, поговорили, подивилися разом відео про кумедних котів (вибір, як завжди, безпрограшний). І от уже, коли вона зібралася йти, Артем проводжав її до дверей… і в голові в нього було тільки одне: «Поцілуй її. Поцілуй. Поціл… Стоп. А раптом не час? А раптом вона не хоче? А раптом...»

Марічка зупинилася в коридорі, вже з шарфиком у руках.

— Було дуже затишно. І… смішно. І... дуже по-справжньому, — сказала вона, дивлячись на нього тим своїм трохи хитрим, теплим поглядом.

Артем стояв мовчки. Зовні — мовчазний айтішник. Всередині — істерика у стилі «Ctrl+Alt+Del /блокування/, чорт!»

— Артем, з тобою все гаразд? — запитала вона, схиливши голову.

— Так, я просто… я хочу сказати… ну… це… — він ковтнув повітря. — Я не дуже вмію в таке.

— У що саме? — ніжно усміхнулася вона.

— У... поцілунки, коли дівчина така, як ти. І я — такий, як я.

Вона зробила крок ближче і злегка доторкнулася до його руки. Артем відчув, як тіло перетворюється на желе, яке ще й заїкається.

— Знаєш, — сказала вона м’яко, — це просто момент і якщо хочеш його — просто візьми.

І тут він наважився.

Нахилився. Закрив очі. І…

БАМЦ!

В ту ж мить його лікоть зачепив настінну поличку, з якої на нього впала керамічна жаба — сувенір, подарований колись тіткою. Вона з гуркотом упала на підлогу, розлетівшись на дві частини — одна з яких дивилась прямо на нього, мовляв: «Серйозно? Навіть зараз?»

— Окей, — сказала Марічка, хитаючи головою, сміючись. — Це був найромантичніший удар жабою по серцю.

— Я клянуся, я не спеціально, — пробурмотів Артем. — Я просто… ну… я ж Артем.

— І саме тому я тут, — сказала вона.

І, перш ніж він устиг щось ляпнути ще, вона сама його поцілувала.

Тихо. Легко. Лише вони двоє.

А десь у кутку на підлозі лежала розбита жаба, яка, здається, все ж таки принесла щастя.