Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Розділ 6

Наступного дня Артем прийшов у офіс… усміхнений.

Не такий, як зазвичай, і навіть не в режимі «я-сам-заплутався-що-відчуваю». Ні. Він виглядав так, ніби щойно виграв у лотерею… або як мінімум не впав при розмові з Марічкою.

Першим це помітив Тоха, його колега по проєкту й головний теоретик конспірологій.

— А що це за патч*/*інформація, призначена для автоматизованого внесення певних змін в комп'ютерні файли/ на твоєму обличчі? Усмішка? — примружився Тоха. — Це що, нова прошивка?

— Це ж ти? — не вгавав Рома, другий в офісі, який у душі вважав себе детективом. — Ти точно не клон? Ми просто перевіримо — розв’яжи шнурки. Якщо не впадеш — ти не Артем.

— Гаразд, жартуйте, — буркнув Артем, але… все одно усміхався. І це тільки підігріло інтерес його друзів.

— Ти що, знову бачився з Марічкою? — шепоче Тоха, витріщаючись, ніби зараз дістане поліграф. — Але ж ти сьогодні навіть не виглядаєш наче той  зомбі. І в тебе на сорочці навіть нема плям!

— Ідеальна зачіска, — сказав Рома. — Або він закоханий, або його взяли на роботу в Apple.

Артем зітхнув.

— Так, я був із Марічкою. Удвох. На побаченні.

Тиша. Повна. Мов у серверній о третій ночі.

— І?.. — Тоха вирячився. — Ти не втратив свідомість? Не перевернув стіл? Не почав говорити їй якусь дурню?

— Ні. Ми сміялись. Розмовляли. Все було… ну… добре.

— Ага. — Макс кивнув. — Точно. А ще сьогодні до тебе  зранку прилітав Бетмен, і ви разом пили каву.

— Я серйозно! — засміявся Артем.

Тоха повільно підійшов, поклав руку на плече Артема.

— Друже… Ми тобою пишаємось. Але скажи чесно: як?

Артем подумав. Посміхнувся.

— Я перестав намагатися бути нормальним і просто був собою.

— Ого, — вражено сказав Тоха. — Тобто… вся фішка в тому, щоб не намагатися виглядати як нормальний чувак?

— Саме так, — кивнув Артем. — Вона сміялась не тому, що я був ідеальним, а тому що я — це я, з усіма хвилюваннями та незручностями, але справжній.

— А це круто! — підмітив Рома. — Це виглядає, як захоплива історія хлопця, який двічі впав, перш ніж запросив дівчину на побачення.

— А потім все одно мало не впав, — уточнив Артем і розсміявся.

Хлопці теж сміялися і хоча ніхто не сказав цього вголос, кожен подумав: може, не так уже й страшно закохуватись. Навіть якщо при цьому виглядаєш трохи схожим на глючного робота.

***

Нарешті субота. Вихідний. Артем вже з самого ранку прокинувся з єдиною думкою: сьогодні я зроблю все правильно: без нервів, глюків та  падінь у шафу.

Він вирішив покликати Марічку в гості на вечерю — «на щось легеньке», як вона написала у відповідь. Тобто, швидше за все, не пельмені з морозилки, які він умів готувати з майстерністю мікрохвильової печі.

— Приготуєш щось? — написала вона.

— Звісно, сам! — написав він. І в ту ж секунду пошкодував, але було пізно.

У результаті він провів годину в YouTube, набравши фразу: «романтична вечеря просто, але щоб виглядало як шедевр».

Вибір упав на пасту з вершковим соусом, куркою і якоюсь зеленою штукою, яку називали «рукола». Артем вирішив, що то шпинат, купив шпинат, і на тому закінчились консультації з кулінарії.

На кухні він діяв як справжній шеф: різав цибулю з таким виглядом, ніби воював з нею, кидав макарони в киплячу воду — через пів кімнати (бо обпік пальці), а коли почав смажити курку — випадково посолив її... ванільним цукром.

— Ну, буде фьюжн-кухня, — втішав себе він.

Але головна біда чекала, як завжди, в момент, коли він вирішив, що «все під контролем».

Поки курка шкварчала, макарони варилися, а соус пихтів у каструлі, Артем подумав: «Піду швиденько переодягнусь».

І саме тоді соус вирішив: «Щось у цій кухні все занадто спокійно. Потрібно додати жарку!»

Він вирвався з каструлі, залив плиту, задимів — і спрацювала протипожежна сигналізація.

— Ні, ні, ні! — кричав Артем, бігаючи з рушником, — Тільки не це! Марічка зараз прийде! Я ж хотів РОМАНТИКУ, а не вогняне шоу!

І саме в цей момент пролунав дзвінок у двері.

Артем, як герой фільму з сюжетом про апокаліпсис, вхопив мокру ганчірку, шльопнув нею по плиті, вибіг до дверей — і… там стояла Марічка. Усміхнена і, здається, навіть трохи приголомшена запахом горілої вершкової трагедії.

— Привіт, — сказала вона. — У тебе тут що, 5-зірковий ресторан чи зйомки фільму «Пекельна кухня»?

— Привіт, — прошепотів Артем. — Сюрприз… це частина шоу. Тебе зустрічає… димчаста паста Артемоні.

Марічка зайшла, розсміялася, а потім… допомогла. Вона швидко прибрала, врятувала макарони, показала, як робити соус правильно, і, здається, не звертала уваги на все інше — лише на нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍