Богуміл Грабал - Вар'яти: Вибрана проза

— Як ся маєш? — спитав я.

Ярмілка на це:

— А маю ся, маю! Все файно, але мусите за мене тримати пальці, на другій зміні Ярда скалічив собі ногу, о, таку має рану. Сиджу я вдома коло вікна, а ту’ приїжджає авто, виходе звідти хлоп, називаюся так а так, як хочеш зувидіти Ярду, то їдьмо… Ну, та й поїхала-м… Холера, стрийку, не переверніться на тій слизгавиці, бо сімдесят дев’ять корон шляк трафить!

— Е нє, — кажу, але йду обережно. Ярмілка тягне далі:

— Ну і сам дідусько вийшов мені назустріч, а бабця мені дала шість яйок і півтора кіля муки на тісто і ще цукерки. Посиділа я там у них, він марудив, що не може йти до шинку. На прощання я сказала зі сльозами: «Ярушку, відпровадиш мене?» А він: «Ти дурна, та ж я не годен ходити з тою ногою!» Але дідусько дійшов зі мною аж до села, а то вже щось.

— Ну і коли шлюб?

— Хіба в березні, до лютого ще ту’ буду, а потім па-па, прощай, ливарний. А ви, стрийку, далі самі?

— Маю ще брата, але він сидить, бо дискутував з районовим секретарем, та й всадили ’го до цюпи.

— Ваша родина спершу, певно, мало не повар’ювала? — потішає мене Ярмілка.

Не знаю, що на це відповісти. Виходимо з мороку у світло лямп, згори освітлює нам дорогу радіовузол:

— …ми ступили на шлях світлого майбутнього, треба тільки, аби всі ми працювали, то наш…

Ярмілка повертає голову в тому напрямку і гукає:

— Поцілюйтеся в дупу, водолиї, світле майбутнє, тьху… пішла-м купити візочка для дитини. Дивлюся, штири тисячі, а звідки то взяти, щоби не вкрасти? А пеленки, марля, сорочечки, га? Ото папляють!

Але голос згори не чув Ярмілки і бубонів далі:

— …маємо найкращу платню, найкраще постачання на світі і саме тому з самої лише вдячності мусимо продукувати більше…

А Ярмілка знову крикнула вгору:

— Що-що? Що ти там триндиш? Я маю дванадцять корон на годину, а тепер мене ще обікрали з карток, і куди не поткнешся, всюди треба підмастити і то за тяжкий гріш!

Але знову нас зустрічає той самий голос, хоч і вже з іншого гучномовця:

— …мусимо стояти рівними шеренгами під прапорами миру…

Ярмілка зиркнула на мене так якось гарно і сказала:

— Ніяк не втечеш від цього голосу.

Проминаємо колону закутаних арештанток, котрі чимчикують парами, а за ними засніжений вартовий. Ярмілка хихоче:

— А то, стрийку, марш миру.

Я бачу, що вартовий мене може почути, шепочу:

— Доброго дня, мої пані!

Очі ув’язнених усміхаються на знак, що день насправді добрий. Незабаром ставлю коновки на столі, а Ярмілка здіймає жакетика. Вся вона в старій поцерованій бавовні, але для мене її вбрання — то чудовий вечоровий витвір. Перед відходом я зауважив, що її спідниця по обидва боки розтята і тримається на двох шпильках — таким великим став її живіт.

***

Бригадир послав мене з Ганнесом Рееґеном[2] вантажити графіт. Ми взяли з шафи лопати, а з бічної колії возика, котрого ледве допхали до шопи. Відчинили ми ворота, під візочка підклали цеглу, аби не перевернувся, і почали вантажити дрібний графітовий порошок. Ніхто не хоче виконувати цієї праці, бо вже за хвилю порошок проникає під одяг, до вух і носа, і починаєш плюватися чорною слиною. Роботу я поділив так, що я стягав зі стирти паперові лантухи і гострою лопатою розпорював, наче кишку, а їхній вміст пересипав до візка Ганнес.

— Вважайте, аби не дуже ся курило, бо ми не відмиємось, — кажу, але вже бачу, що Ганнес усміхається, має білі зуби, а в кутиках вуст піну, — то зовсім так якби-м вантажили гріхи світу, — сказав я.

А він на те:

— Чому гріхи? То радше біла праця для янголів.

Вантажачи, спостерігав за мною, як я порю лантухи:

— Як ти можеш так по-садистському краяти того мішка? Та ж то його болить!

Після цього нагорнув цілу лопату графіту і кинув до візка так, що не стало нічого видно. Я розізлився:

— Холєра! Та вважайте, бо всі ми будемо чорні, як негри!

— А чому? — засміявся і знову навмисне, для чистої приємності кинув лопатою, щоразу здіймаючи клуби пилу.

— Та ви звар’ювали! — закричав я, але він мене не почув, кинув угору лопату графіту і став просто під нього. Видно було тільки білі зуби, а потім і сам він вигулькнув з-під тої хмари, весь чорний. Після цього, задоволений, вантажив далі, весь час уважно спостерігаючи, як я розпорюю паперові міхи:

— Ну як ти можеш так бездушно пороти ті мішки?

— Та й що — прецінь то мертвий міх, чого ти причепився? — крикнув я.

Ганнес Рееґен сперся на лопату і сказав:

— Я колись теж був таким мішком і був там ще зі мною мішок Дорлянський, мішок Запотоцький, мішок генерал Міклік, мішок Йозеф Чапек і тисячі інших мішків… Завше, коли в німецьких концентраках комуністи влаштовували пропаганду, я дозволяв їм виговоритись, а потім казав: «Як корова йде через брід і зачне срати, то так само чути плюскіт». Певного разу перевели мене до канцелярії і мав я там над собою одного віденця, власника фабрики, курячої ферми і авта, і він мене весь час напомповував Марксом, а коли я його запитав, чи він комуніст, відказав: «Так — і тому ти попав до мене». А через два роки признався: «Ну, нині ти був у мене в канцелярії в остатний раз, ти вже перевихований і можеш поширювати далі ту комуністичну отруту». Так що тепер та отрута — то вся моя віра, моє щастя.

Я перестав пороти лантухи і подивився йому в обличчя:

— А суди, переповнені тюрми, страх, знищення людей — це ніщо?

Вліпив у мене свої дитячі очі:

— Не зважаючи ні на що, я за, тому що та сама кров присохла і до доляра, і до фунта. Коли сталося Лідіце і ми придивлялися до есесівців з докором, то один з них підійшов до мене і сказав: «Das sind ja Ciraten mit Liditz, Sie Tschechen scheissen in Hősen vor Englander, aber wieviele Liditz waren in Indien? Na?»[3] І мав рацію… А в бурській війні?

Я на те:

— Тебе просто заморочили, але хто нині стане на захист тих побитих і