Олександр Гаврош - Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу

Він виходив на арену із залізним прутом на плечах, на якому висіло по двоє людей з кожного боку. Далі на очах глядачів Іван згинав залізяку у форму серця. Публіка шаленіла.

— Ну як вам "Залізне серце"? — запитав він хлопців.

— Супер! — гуділи вантажники.

— Ніколи би не повірив, що людина може таке виробляти з арматурою, — розгладжував вуса дядько Мотовило.

— Слухай, у вас що — кінь пропав? — раптом перервав бесіду Голий. — Я оголошення прочитав.

— Уночі вкрали, — зітхнув Іван.

— Та я його бачив! — ляснув він по плечу товариша. — Такий гарний, породистий коняка, білий в яблуках? — уточнив радісний Голий. — Я ще подумав, звідки у цього старого злодюги Монці такий жеребець. Він його сьогодні на Привокзальній хотів сплавити.

Монці був однооким циганом, якого добре знав увесь вокзал та околиці. Тому товариство не гаючись подалося на вулицю, де в глиняній халупі мешкав цінитель коней зі своєю численною родиною.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ, У ЯКОМУ МІХА ГОЛИИ ПОЧИНАЄ ПРАЦЮВАТИ

Монці, із сергою у вусі та люлькою в руці, примружив єдине око.

— Та що ви, хлопці, таке кажете, — щиро обурювався він. — Ніякого коня я не крав.

— Монці, давай не будемо, — Голий напирав на цигана, хоча був найменший з усіх. — Давай по-доброму: ти нам — коня, а ми тобі — нічого. До речі, Монці, познайомся, — взяв він Івана за руку. — Це чемпіон Республіки з боксу, — брехав, не червоніючи, Міха. — Монці, ти ж любиш боксувати, правда? Може, спробуєш?

Бачачи, що товариство налаштоване рішуче і взяло його в коло, досвідчений злодій так само вирішив, що здоров'я цінніше за будь-якого коника.

— Чесно вам кажу, хлопці, — вивів Монці із хати жеребця. — Він сам до мене прийшов.

Вантажники засміялися.

— Ага, — не втримався Голий. — Отак постукав і сказав: "Монці, у тебе можна заночувати, бо надворі зимно?"

Усі зареготали.

Навіть циган.

— І щоб я тебе біля цирку більше не бачив, — пригрозив на прощання Голий. Монці мовчав, глибокодумно потягуючи люльку.

Зате не мовчала мадам Бухенбах.

— Кохані мої, — літала вона від Івана до Міхи. — Ви врятували наш цирк.

— Не ми одні, пані, — заперечував Голий. — Просто іншим зранку на роботу.

— Пандорський! — гукнула мадам Бухенбах імпресаріо. — Шампанського! Я хочу шампанського!

Той, позіхаючи, виліз зі свого вагончика.

— Мадам! Де я його візьму серед ночі?

— Не знаю! Де хочеш! — відрізала вона і повела хлопців у директорську.

— Ви шукаєте сторожа? — раптом запитав Голий.

— Так, — ствердно кивнула мадам. — Через цього пияка нас уже тричі грабували. Уявляєте?

— Пані, вважайте, що ви його вже знайшли, — підвівся Міха.

— Кого? — не зрозуміла директриса.

— Вартівника вашого неперевершеного цирку, — впевнено відповів Голий. — Дозвольте відрекомендуватися: пан Міха Голий, — він театрально схилив голову.

Усе було би чудово, якби не його дивовижний костюм, який складався з елементів одягу різних стилів, часів і народів.

Пані Бухенбах розсміялася.

— Мадам, — спробував втрутитися в ситуацію Іван Сила, але вона зупинила його рукою.

— Так це ви, юначе, знайшли коня? — вона запалила цигарку.

— Я, пані, — кивнув Міха.

— А чи не ви часом його вкрали? — кинула вона кинджальний погляд на хлопчину.

Голий почервонів.

— Я беру вас, — вона пустила йому в очі цівку диму. — І знаєте чому? Лисиця ніколи не краде курчат поблизу своєї нірки.

Вона голосно розсміялася і наказала виділити вагончик дяді Васі для друзів.

— Чергуватимете вдвох, — закінчила мадам Бухенбах перемовини, щаслива, що зараз владнала обидві справи.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА МІНЯЄ ОРІЄНТАЦІЮ

Іван Сила приймав дорогого гостя. Вуйко Микульця знову навідав сина у

війську, а заодно вирішив дізнатися й про односельця. Тепер він сидів у вагончику хлопців і хвацько краяв чорний хліб із салом.

— Скуштуй, синку, нашого харчу, — припрошував він, гучно кусаючи цибулю. — Мабуть, уже скучив за горами?

— Не рвіть, вуйку, серця, — зітхнув Іван. Дізнавшись, що вдома все гаразд, він трохи заспокоївся. — А як там Маруся? — насмілився запитати Іван. — Ну та, що біля нас живе.

— Петрикова?