Віталій Механік - Картограф, Віталій Механік

— Дощ лагідний, теплий. Я люблю, коли йде дощ. Підставляю долоні, сміюся. Настрій чудовий, весняний. А ти колись купався під дощем?

— Не пам’ятаю, — картограф чесно спробував перенестися в дитинство, в маленьке містечко, затиснуте серед скель на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря. У важку, насичену вологою хмару Норд міг зануритися, а дощ… Мабуть, ніколи.

— Дірява в тебе пам’ять.

— Так і є. Продовжимо нашу фантастичну історію, де головний герой на мить торкнувся таємного, про що ніколи й не мріяв.

— Мрії…

— Перед ним засяяла фіолетова куля, огорнута розрядами. Оболонка желеподібна, і герой зумів проникнути всередину чужого світу. Там наш мандрівник побачив простір, наповнений…

— Світлом! — зраділа Тана.

— Світло теж було. І кольори. Зелений, бордовий, жовтий, кремовий, чорний, червоний, блакитний. Але найбільше героя зацікавили крихітні піщинки. Завдяки гострому зору чоловік роздивився об’ємні п'ятикутники додекаедри.

— Піщинки в кулі?! Вперше таке чую! — ліричний настрій Тани прогресував. Скоро вона в екстазі почне шукати рими для нового вірша.

— Дивні піщинки, — похмурість давно розтанула, Норду хотілося вхопити Тану, пір’їною підкинути до флуоресцентної стелі, а потім стиснути в обіймах. — Вони молекулами формували складні фігури, з’єднуючись гранями. Герой подумав, а чи куля не є проявом життя? Таким собі супермозком, захисником древньої планети? Або ж це — штучний об’єкт, котрий через мільйони років після зникнення своїх творців продовжує виконувати закладені в нього функції.

— Це складно для мого розуміння, — насупилася Тана. — Так добре починалося, а кінцівка погана.

— Дозволь доказати, люба, — картограф заплющив очі, концентруючись на споминах. — Не знаю, звідки взялася думка про поляризовану металоорганіку. Герой подумав про те спонтанно, неначе хтось ззовні вклав у голову. А може колись давно було почуто в колах наукових дискусій. Додекаедри міняють поляризацію для відриву й зміни конфігурації, отже положення піщинок важливе для фігури в цілому.

— Ти занурився в самого себе, — нагадала про своє існування Тана.

— Пробач, захопився, але я скоро закінчу. Що ж таке ті додекаедри? Цеглинки первинного накопичення інформації у гігантському сховищі? При наявності чогось подібного до мозку чи штучного інтелекту повинні бути периферійні виконавчі пристрої. Саме їх наш герой не встиг побачити, бо сліпучий промінь перервав віртуальну подорож у заборонений світ. Жаль, це стало б початком нової епохи розвитку нашої цивілізації.

— Я ж казала, закінчення погане, — сумна Тана відвернулася.

— Не завжди тріумфує хепі-енд, — кисло всміхнувся Норд, — та інколи існує другий шанс для виправлення помилок, і герой обов’язково ним скористається, які б перепони не стояли у нього на шляху.

— Впертий твій герой, — тонкий пальчик прослизнув на рівні грудей Норда.

— Така його доля. Він піде до кінця. А от що за фігура крутилася на червоній пелюстці прямо перед очима героя… — картограф напружився, намагаючись відтворити зоровий мем-послання, який отримав за мить до променя лазера. Марно. Найменші подробиці свого перебування в кулі пам’ятав чоловік, а дивну темну пляму на червоному фоні — ні.

— Ти геть забув про мене. А я придумала дещо. Слухай.

                Вогняно-холодні пелюстки

                Сплітаються вихором мрій

                Не треба вбивати ті квіти

                Зигзагом-розрядом подій

                Ти розумом ворога звалиш

                І в сферу потрапиш за мить

                Ти Вічності очі побачиш

                Але не вернешся в свій дім

Норд сидів ні живий ні мертвий, почувши з уст стимулятора ці рядки. Мабуть, програма збожеволіла, вклавши в поезію містичне передчуття чогось страшного. Та й самі вірші більше схожі на катрени Нострадамуса, ніж на лірику.

— Ти казала… — почав картограф.

— Тс-с-с-с… — жінка занервувала. — Я сама не знаю, що кажу, але так треба, — штучний інтелект боровся сам з собою. Очі Тани раптом закотилися під лоба, руки обвисли, а ноги зникли в палубі. Голограма зависла.

— Догралися, — Норд потягся до реверсивного перетворювача й витяг накопичувач. Застигле об’ємне зображення зникло.

— Хотів попрощатися, — чоловік ретельно оглянув свою зовнішність, переодягнувся, міркуючи, що робити з кейсом. Врешті-решт поклав його на полицю, а накопичувач засунув у кишеню.

Дива продовжувалися. З ребусів і загадок піраміду Хеопса можна скласти. Розмова з Таною роз’ятрила розбурхані думки. Де ж набрати інтелекту, аби розв’язувати вузли, а не рубати лазером-сокирою?