Віталій Механік - Картограф, Віталій Механік

— Ти знову за своє, — картографу хотілося обійняти кохану, поцілувати, відчути тепло дихання, бо почуття ще свіжі, адже дванадцять років, проведених у гіпернації, зістарили картографа всього на один рік. — Рік для щирого кохання — то краплина ефіру в нескінченному океані Всесвіту. Реліктове* випромінювання зіграє романтичну мелодію на струнах світла й змусить в унісон пульсувати цефеїди*. Метеорний дощ яскравим салютом запалить небо… Аби лиш ти була щаслива, — ці слова Норд сказав на прощання живій Тані, а тепер повторив для голографічної копії.

— Хороші слова, тільки брехливі.

— Чому? — картограф поринав у своєрідну гру, коли штучний інтелект намагався розібратися в божевільній казуїстиці суперечливих понять.

— Цефеїди не можуть пульсувати одночасно, кванти світла не бувають струнами, реліктовий фон надто слабкий, а ефір не вимірюється краплинами.

— Ти сприймаєш слова буквально. Вони працюють на поетичний образ, і ніякого відношення до фізичних об’єктів та понять не мають. Ми про це говорили. Ти ж складаєш поетичні рядки, отже оперуєш образним підбором слів, а не лінійно-логічним.

Тана повільно витягла руку:

— Ти сьогодні заклопотаний. Сталася неприємність? — м’яко всілася поруч, лікоть ліг на простирадло.

— Я хочу повідати тобі одну надзвичайно цікаву історію, — в голові Норда зріла ідея. Найліпша з усіх можливих. Треба тільки продублювати запис і відправити згодом навігатору Базу Фрімену.

— Я готова тебе слухати.

— Без заперечень? — картограф спостерігав за обличчям жінки. Радість, розчарування, гнів проявлялися на ньому в різних ступенях емоційного забарвлення. Сьогодні керівна програма вибрала стриманий алгоритм, тому про сплеск симульованих почуттів можна забути. Так навіть краще. Ніщо не заважатиме чітко викладати думки.

— Зустрівши чужу форму життя, ти злякаєшся, зацікавишся, чи тобі байдуже? — Норд посунувся далі, аби краще бачити реакцію.

— Яка вона з себе?

— Не людиноподібна точно. І взагалі до біоформ не має відношення.

— Злякаюся напевно. Я завжди боюся чужих речей. Навіть вдома, коли щось міняється, деякий час оговтуюсь.

— Викидаєш зайве й чуже?

— Буває…

— А познайомитися з новою річчю пробувала?

— Хіба таке можливо?

— В нашому світі багато дивного. Речі мають власну енергетику. Одні нейтральні, інші несуть позитив, треті діють на людину деструктивно. Речі треба вміти вибирати.

— Я писала колись… Вірш називався «Оточуй себе досконалим».

— Читав.

— Ти справді цікавишся моєю поезією.

— Тепер ти знаєш, — мимоволі Норд усміхнувся, адже кожного разу попередня розмова затиралася, аби симулятор уникнув ситуації дежавю.

— Ми зупинилися на формі, — сказала жінка, намагаючись зіжмакати простирадло.

— Так. Почну з початку. Мабуть, існують телекінетики з когорти парапсихологів, котрі не бачать, або пропускають деякі очевидні речі, стверджуючи, що в пам’яті вони відсутні. Спеціаліст чіпляє на голову шолом з нейрофіксуючими приймачами, робить розумний вигляд, втупившись в монітор. А ти лежиш колодою і не маєш змоги контролювати дії того ж Майфа. Виникає паскудне відчуття, що тебе примітивно дурять. Легко здогадатися, звідкіля беруться ворожі мацаки, котрі обплутали кепа, Майфа, решту… Моя версія зустріла опір. На що я сподівався? Повісити вину за провал четвертої експедиції на хмару? Абсурд! Хмару не покараєш, а картографа залюбки!

— Тобі випало випробування.

— О-о-о, так і знав, релігійна містика. Ти ще братчиків єзуїтів згадай, астрологів, положення зірок… — Норд обірвав себе.

Тана образилася. Зірки в її думках несли смерть. Жінка навіть рідне Сонце вважала ворогом, бо воно теоретично могло будь-якої миті спалити Землю потужним викидом.

— Пробач мені, — чоловік милувався стрункою фігурою, зазирав у великі сірі очі, шукав там розуміння й тепла.

— Не кажи так більше.

— Просто поясни, звідки береться той жах?

— Продовжуй.

Норд намагався розшифрувати комплекс Тани щодо зірок. Скоріше за все, відповідь на потаємне відсутня в закладеному інформаційному масиві. Не знала відповіді й справжня Тана.

— Уяви мандрівника. Він прилетів… — Норд знову обірвав себе. Потрібно контролювати кожне слово, аби уникнути табуйованого. — Мандрівник довго спав у звичайному човнику. І наснилася чоловіку історія, ніби він став левітатором і піднявся у височінь до хмаринки.

— Ти любиш казки?

— Казки всі люблять. Дорослі, діти. Дехто навіть вірить…

— Як ігри?

— Напевно, — картограф замріяно дивився на Тану, адже це остання розмова, кожна секунда дорогоцінна.

Жінка повернулася на інший бік, притулилася до плеча Норда. Програма чітко визначила відстань, і голограма не влізла всередину чоловіка.

— Він підіймався все вище й вище, оминаючи злі вибухові краплини дивного дощу.