Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

Вона сама підняла кожного. Обережно. Повільно. Як того, хто міг би бути іншим, якби не вибрав насильство.

Жодної команди. Жодного прохання. Лише вона, і ті, кого корабель залишив живими — наполовину.

«Раз він їх зберіг — приймаю», — подумала вона. — «Але в нас із ним домовленість: на борту Жнеця їх не буде».

Тіла двох бійців вона самотужки перенесла до магічної платформи, тієї самої, на якій прибули вторженці. Дерево під її ногами стишено рипіло — не в опорі, а в підтримці. Корабель не заперечував. Лише спостерігав.

Коли останнє тіло було покладено, залишився лише один. Маг. Хиткий, блідий, але ще притомний. Він мовчки стояв осторонь, руки тремтіли.

— Ім’я, — коротко кинула Леора.

— Еттар, — видихнув він. — Я…

— Помовч трохи… - сказала вона розмірковуючи.

Він й замовк. Лише дивився — не на неї, а кудись убік, на обшарпаний борт корабля. Немов усвідомлював, що вже належить йому. І що дорога назад — закрита.

— Ви не залишили мені вибору, — нарешті наважився порушити тишу. Голос тонкий, але без фальші. — Корабель уже в мені. Якщо я зійду — щось зникне. Я це відчуваю. І… я не хочу вмирати.

— Тоді служи, — сказала Леора рівно. — Але не тут.

Еттар здивовано підвів голову.

— Ти не залишаєшся на борту Жнеця, — продовжила вона. — Він тебе зберіг, і я не сперечатимусь. Але це не твій дім.

— Тоді… що?

— Ти повернешся на свій корабель. Будеш капітаном. Але вже не своїм. Ти служитимеш Жнецю. — Вона глянула в його очі. — І якщо зрадиш — ти відчуєш першим гнів Жнеця Тіней.

Дантес увесь час стояв осторонь, з опущеним смичком. Коли Леора обернулась до нього, він усміхнувся ледь-ледь:

— Підбираємо навіть уламки?

— Ті, що можуть бути гострими, — відповіла вона.

Еттар мовчав. Потім, повільно, кивнув.

— Домовились, - кивнув він. Але… Наш капітан, ще там… Харвіс Кляйн. Він… один з найвідоміших мисливців за скарбами й головами у Середмор'ї. Ми вірили, що “Жнець Тіней” — лише стара легенда. Що його можна приборкати. І він… хотів зробити його своїм трофеєм. А решта — забавка. Він лишився на кораблі. Сказав, що хоче "розважитись з іграшкою".

— Іграшкою? — перепитала Леора тихо.

— Не знаю хто це. Але… він говорив, що вона слухняна. Що вже "навчена".

Очі Леори потемніли. Її руки ледь тремтіли, але голос був спокійним:

— Де він зараз?

— На кораблі. У трюмі, або в рубці. Він… він не боїться нічого. А даремно.

Дантес на мить поглянув на Леору. У його погляді — серйозність і запитання.

Вона лиш кивнула. Рішуче.

— Жнець залишив вас, не його…

І справді: ніхто не знав, чому «Жнець Тіней» вирішив зберегти цих трьох. Можливо — з примхи. Можливо — як попередження.

Але інших шансів не буде.

Погляд Леори зупинився на чужому судні, що ще стояло в тумані — темне, порожнє на вигляд, але повне невимовного.

— Якщо ще хтось там страждає — я витягну, — мовила вона. — А якщо ні — спалю до основ.

Дантес злегка підняв смичок, усміхаючись краєчком рота. Його очі, зазвичай насмішкуваті, тепер були сповнені тихого болю.

— Граймо дуетом?

— Граймо, — відказала Леора.

Магічна платформа ожила. Ледь чутний шепіт рун пробіг краєм простору, мов прощальна мелодія. Вона піднялася, приймаючи тіла. Еттар ступив на неї останнім.

Леора озирнулась.

Дантес стояв на краю палуби, притримуючи скрипку. Тінь від капітанського плаща тремтіла на вітрі, ніби жива. Його постать — пряма, майже горда — здавалася кам’яною, та пальці на смичку ледь тремтіли.

— Ти ж... ідеш? — голос її зірвався.

Він похитав головою. Повільно. Невідворотно.

— Я пов’язаний із цим кораблем, Леоро. Його голос — у моїй музиці. Його пам’ять — у моїх кістках. Я не можу піти. Навіть якщо хочу.

Її губи здригнулися. Вона вже нічого не сказала. Лише кивнула — стиха, як той, хто нарешті розуміє.

Платформа рушила, підхоплена Еттаром. У повітрі бриніла невимовлена туга. «Жнець Тіней» не подавав жодного звуку, але здавалося, що він... стежить. Прощається. Як живий.

Дантес стояв непорушно. Лише раз змахнув смичком — коротко, мов жест благословення чи прощання. У повітрі бринів звук, схожий на зітхання.

Позаду залишався дотик тіней і тиша мертвого капітана.

Попереду — чужий капітан.

І поклик справжньої темряви.