Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

Розділ 8

Дантес заграв.

Не для слуху. Для бою.

Перший рух смичком — і з судна зірвався низький гул. Він не розривав тишу — він тиснув зсередини. Як звук, що відгукується не в вухах, а в грудях.

Другий рух — і вороги завмерли. Їхні тіла скривились, мов щось давило на них невидимою хвилею. Хтось зойкнув. Хтось втратив рівновагу.

Звук йшов крізь броню, плоть, захисні щити. Магічні бар’єри дрижали, темніли — і тріскалися, мов скло.

Магія ворогів розсипалась. Корабель її не прийняв. Просто не дозволив їй бути.

Один із озброєних рвонувся вперед. Меч у його руках світився рунами — загрозливо, впевнено. Він був добре навчений, швидкий, сильний. Але встиг зробити лише три кроки.

І завмер.

Долоні рвонулись до голови, обличчя перекосилось. Очі закотилися, губи щось прошепотіли — беззвучно. Він упав на коліна, наче щось виштовхнуло з нього усю силу.

Його напарник розвернувся, спробував утекти — та втратив опору і звалився, мов лялька без ниток.

Леора дивилась на це лише мить — потім її тіло саме рушило вперед. Відчуття стали чіткими, реальність — гострою. Вона не думала, не зважувала. Все було вже вирішено раніше.

Її ноги рухались упевнено. Туман не заважав — він лише обтікав її фігуру. Шабля у руці — холодна, важка, знайома. Вона почувалась цілісною. Зібраною.

Це не був бій заради битви. Це був обов’язок. Захист. І вибір.

"Цього разу я не відступлю."

Позаду противників — люк. Відкритий. Заздалегідь. Частина плану, що з’явився в її голові ще до того, як розпочалась сутичка. Корабель відгукнувся на її волю миттєво, без опору.

Вона підскочила ближче — один удар шаблею по настилу.

Різкий тріск. Повітря сповнилось відлунням зламаного дерева.

Дошки зникли.

Вони навіть не встигли зреагувати.

Провал. Короткий крик. І глухий удар — тіла впали в трюм.

Леора застигла, вдивляючись униз. Їх зустріли тіні.

Колишній екіпаж.

Безіменні, безголосі, та не безсили. Вони не питали, не чекали наказу. Просто діяли.

"Вони слухають… не мене. Корабель. Але через мене."

Її дихання ще було глибоким, груди підіймались швидко. В очах — не тріумф, не спокій. А інше: ясність.

"Я захищаю. Я відповідаю. І я — на своєму місці."

Це не був бій за титул. Це була відповідь на те, що її більше не можна було відібрати в себе.

Вперше за довгий час — вона відчула себе не просто жінкою з минулим.

Вона була присутня. Справжня. І ніхто не мав права це зламати.

Залишився один.

Маг.

Він стояв осторонь, хитаючись, як людина, що щойно вибралась із бурі. Його обличчя блищало потом, рухи були різкими, але не точними — як у того, хто ще тримається, хоча тіло вже відмовляється слухатись.

Очі — втомлені. Не від болю. Від знання.

Він витягнув руку. Пальці тремтіли. Але між ними почало зароджуватись полум’я.

Маленьке. Мерехтливе. Нестабільне.

Воно не загрожувало. Але мало намір.

Леора вдихнула різко. Її тіло вже напружилось, шабля готова до кидка, але...

— Ні, — сказав Дантес.

Просто. Спокійно. Без злості.

І провів смичком по повітрю — не торкаючись струн. Не граючи. Просто жест.

Полум’я зникло.

Миттєво.

Без спалаху, без диму. Як його й не було.

Маг похитнувся. Важко вдихнув, заточився… і впав на коліна.

Його руки стиснули повітря, наче намагаючись вхопитись за щось, чого не існувало. Його очі… Вони вже не дивились на Леору. І навіть не на Дантеса.

Вони дивились десь глибше. В саму палубу. У дерево. В пам’ять.

— Він… пам’ятає… — прошепотів маг. Голос тремтів. Ставав дитячим. — Я бачив… усіх… І він пам’ятає…

Леора відчула, як холод пройшовся її хребтом.

Не страх. Не жах.

Шана.

Дантес стояв мовчки. Скрипка опущена. Смичок — ще в руці, як зброя, що не потребує другого удару.

— Так, — мовив він. — І ти тепер серед них.

Маг не відповів. Лише схилився нижче. Не здався. Зник.

Коли все вщухло, туман поволі змінився. Став м’яким, податливим. Як ковдра після бурі.

Корабель більше не гудів. Лише дихав. Рівно. Тихо. Немов підтверджуючи: загроза минула.

Леора сіла на сходах, важко опустившись. Її обличчя було спокійним — але за цим спокоєм стояла глибока втома. Не фізична. Внутрішня.

— Це було… — почала вона, і зупинилась. Шукала слово. Але знайти його було складніше, ніж виграти бій. — Не просто звук. Це була… лють?

Дантес не одразу відповів. Він спирався на скрипку, мов на тростину, дивився на туман, що поволі розвіювався.

— Це була лють, — сказав нарешті. Його голос не тремтів. Але в ньому було щось особисте. — Стримана. Не сліпа. Я не кричу. Я граю.

Леора глянула на нього. І вперше — не як на примару, не як на загадку.

Як на рівного.

— Ти міг би командувати екіпажем, — мовила вона тихо.

Він повернувся до неї. В його усмішці не було сарказму. Лише м’якість.

— Я й командую, — відповів він. — Хоч мої хлопці і не надто говіркі.

Леора усміхнулась у відповідь. Втомлено, але щиро.

— А тепер нас двоє.

Її слова зависли в повітрі — прості, без надриву. Але в цій простоті було ядро. Спільність. Визнання.

Коли все затихло, вороги більше не кричали, не билися, не опиралися. Вони лежали на палубі — виснажені, спустошені, з очима, що дивилися не на теперішнє, а вглиб себе. Їхні тіла ще дихали. Але душі... вже були десь тут. З кораблем.

Двоє з трьох — без тями. Маг — мовчазний. Він уже нічого не просив і нічого не заперечував. Лише дивився. Слухав. Відчував.

Корабель дозволив їм залишити судно.

Але не всім.

Вони не просто програли. Вони стали частиною.

Тіні колишніх екіпажників, що досі блукали під щоглами «Жнеця Тіней», прийняли нових — без слів, без питань. Як течія приймає каміння, що впало в ріку.

Але тіла залишились. І Леора не дозволила ні Дантесу, ні тіням торкатися до них.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍