Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

Туман перед бортом раптом розійшовся. З нього, мов із живої води, випливла платформа — сталева, зачарована. На ній — троє.

Двоє в латах, з рунічними оберегами. І один — худорлявий, у темному плащі з символом Багряного Товариства. Його аура тягнулась за ним, мов тінь від багаття — довга, небезпечна.

Вони без запрошення торкнулись борту. Корабель глухо здригнувся. Леора відчула це, як подих у шию.

Вторгнення.

— Ви перетнули межу, — сказав Дантес, зробивши крок уперед. Його голос був рівний. М’який. Але в ньому вже звучала мелодія бою. — І корабель вас пам’ятатиме.

— Ми не з тобою розмовляємо, скелете, — відказав худий маг. Його голос був холодний, майже без емоцій — як сухе полум’я. — Ми говоримо з тим, хто змушує цей мотлох рухатись.

Леора ступила вперед.

Її тінь лягла на палубу — чітка, тверда. Постава — рівна. Погляд — ясний, майже спокійний. Але в ній було щось… інше. Глибше. Вона дихала разом із кораблем.

— Ви не розумієте, де опинились, — сказала вона. Її голос був не гучним, але остаточним. — І чого торкнулись. Це не артефакт. І не трофей. Він… живий.

— А живе — вмирає, — промовив маг. — Або служить. Ми знаємо, як зробити і те, й інше.

Леора не моргнула. Не напружилась. Лише на мить поглянула вглиб туману — ніби слухаючи.

І корабель відповів.

Штиль тріснув.

Вітрила натягнулись, хоч вітру не було. Снасти задрижали. Десь у трюмі — ледь чутний скрип. І… кроки. Не тілесні. Не важкі. Але справжні.

Тіні прокидались.

Леора повернулась до ворогів.

— То спробуйте, — сказала вона.

І зробила крок уперед.

А корабель — пішов за нею.