Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

Розділ 7

Туман того дня був інший. Не густіший — глибший. Леора вийшла на палубу й завмерла, не розуміючи, що саме змінилось.

Але корабель знав.

Дерево під босими ногами здалося живішим — не просто дихало, а… намагалось щось сказати. Тиша не була порожньою. Вона тягнулась вглиб, гойдалася в повітрі, мов шепіт, що не мав голосу.

Її пальці ковзнули по поручню — і враз у грудях щось стиснулось. Мить — і хвиля холоду пройшла спиною. Це не був страх. Це було попередження.

— Вони тут, — прошепотіла вона. Не подумавши. Відчувши.

Дантес, що саме підіймався сходами з рубки, завмер. Погляд у його порожніх очницях блиснув зеленим. Він озирнувся навколо, прислухався… але нічого ще не було видно.

— Туман, — пробурмотів він. — Як завжди.

— Ні. Цього разу він говорить. Тільки не з тобою.

Дантес зупинився. Підвів череп трохи вище. І схилив убік.

— Мушу визнати, це трохи… прикро, — мовив він з театральним зітханням. — Століття співпраці, я грав йому серенади, витягав з бурі — а тут приходиш ти, торкаєшся дощечки — і він одразу довіряє. Несправедливо. Хіба я не харизматичний?

— Ти — скелет, — нагадала Леора, стримуючи усмішку.

— Це дискримінація, — обурено відповів він. — Я цілком чарівний. У своїй категорії. Але ні, корабель хоче саме тебе… слухати.

Він підійшов ближче, зупинився поряд, серйознішаючи.

— Що саме ти відчула?

— Тиск. Згущення туману. Напруження в дереві. — Її голос був рівний, зосереджений. — Немов корабель напружився. Як м’яз перед ударом.

Дантес кивнув повільно, затискаючи смичок у пальцях.

— Відчув раніше за мене. Вітаю. Тепер я офіційно ревную.

— Не турбуйся, — озвалася Леора з легкою усмішкою. — Він просто… дозволив мені почути. А ти для нього — музика.

— От ідеальний дует, — зітхнув капітан. — Ти — серце, я — акомпанемент.

Раптом з лівого борту туман загус, мов зібрався в тканину. І з нього, мов з води, виплив корабель. Темний, низький, з пласкою палубою, без вітрил — лише з металічним мерехтінням закритих гармат.

Прапор — роздертий, але знак був виразний. Срібний круг над розбитим оком.

Леора стиснула щелепи.

— Мисливці.

— І вони не прийшли пити ром, — зронив Дантес. — Гадаєш, знають, хто ми?

— Якщо не знали — вже відчули. І тепер хочуть не познайомитись, а підкорити.

Корабель під ними злегка здригнувся, майже непомітно. Але Леора відчула — він також усе розумів. І він не хотів знову ставати здобиччю.

Дантес дивився на судно в тумані, потім — на неї. Його голос став тихим, без усмішки.

— Схоже, настав час показати, що ми не просто привид і дівчина з минулим.

Вона кивнула.

— Ми — екіпаж.

Ці слова прозвучали просто. Без урочистості, без підкреслення. Але всередині щось відгукнулось — щось глибоке, майже забуте. Не обов’язок. Віра.

Леора стояла, дивлячись у туман, і відчувала, як пульс корабля зливається з її власним. Немов судно прислухалося до неї — і вона, вперше, дозволила собі відповідати взаємністю. Не тільки як гість. Як частина.

“Мене прийняли. А тепер я приймаю відповідальність.”

Туман ледь здригнувся. Не вітром, не рухом — наміром. Мов усе довкола затаїло подих. І судно — теж. Цей дивний, живий уламок пам’яті — ніби чекав на її рішення.

"Ти знову капітанеса, Леоро. Навіть якщо без штурвалу."

І коли з туману, мов з глибини сну, виринуло чуже судно, вона вже не тремтіла. В ній усе було зібрано. Уточнено. Готово.

Корабель навпроти зупинився, наче коливаючись на межі атаки.

Гачкування не було. Контакт — продуманий, контрольований. У борту відчинились дверцята, і з них — повільно, мов павук на нитці — злетіла платформа. Чиста, металева, зачарована. Надто безшумна, щоб бути безпечною.

Троє.

Двоє у важких латах, з рунами на грудях. Один — худорлявий, у темному плащі, обличчя не видно, лише символ Багряного Товариства на плечі. Логіка ситуації казала: «дипломатія». Але відчуття — ні.

Леора примружилась. Її тіло напружилось, як перед дуеллю.

— Переговори? — запитала вона, наче перевіряючи власну надію.

Дантес зиркнув на прибульців. Його постава змінилась — спокійна, але тверда. Його голос — тихий, але остаточний.

— Вторгнення. У них немає прапора перемир’я. І немає слів, які ми маємо почути. Вони прийшли не слухати. Вони прийшли взяти.

Вони стояли на палубі — разом.

Дантес тримав смичок не як музикант — як дуелянт. Його постава була рівною, спокійною, але вся його фігура — напруга перед першим акордом бою. Смичок у руці тремтів ледь помітно, мов очікував дозволу звучати.

Леора стояла трохи осторонь. У руці — стара шабля. Важка, потерта, з зарубками на гарді. Вона знайшла її в рубці — лежала під шаром пилу, наче чекала саме її.

Коли Леора доторкнулась до руків’я, зброя здалась знайомою. Словно вона вже тримала її в іншому житті. А, може, на цьому кораблі й справді все мало пам’ять.

Туман згус — не навколо, на борту. Повітря зробилося тугим, мов перед грозою. І Леора раптом… відчула.

Корабель.

Повністю.

Його нервові закінчення — у щоглах. Його кістки — у трюмах. Його шкіра — в дошках під її ногами. І не тільки це: вона відчула… інших. Тих, хто не мав голосу. Тіней. Колишніх. Безіменних. Вони не говорили, але були поруч. Як спогади, що можна розбудити.

І вона знала — може ними скористатись.

Не як господиня. Як та, кого корабель обрав.

Дантес глянув на неї. Його вогники у черепі запалали яскравіше — мов уловив зміну, але не міг її відчути сам.

— У твоїх очах щось змінилось, — прошепотів він. — Не кажи, що ви з кораблем тепер на «ти».

— Він просто… довірився, — відповіла вона. — А я відповіла тим самим.

Дантес стиснув смичок.

— І знову я — третій зайвий. Знаєш, це вже навіть образливо.

— Ти — виняток, — сказала вона з усмішкою. — Тебе я лише відчуваю. Як тишу перед боєм.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍