Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

— Я не був капітаном, — сказав він нарешті. Тихо. — Був бойовим музикантом. Грав, коли горів флагман. Наш справжній капітан — хоробрий, гучний, залізний — загинув. А я… лишився. Не знаю як. Вогонь обійшов мене. Поруч — смерть, крик, вибух. А я грав.

Він опустив голову, смичок на мить затих у повітрі.

— Коли все вщухло, я взяв його плащ. Бо хтось мав це зробити. Хтось мав лишитись. Корабель не потонув. Він просто… чекав.

— І скрипка? — запитала Леора м’яко. Тепер уже вона дивилась на нього — уважно, без суду.

— Вона була зі мною. Єдина річ, що вціліла. — Його голос не був тужливим. Але щось у ньому резонувало, як пустий зал після концерту. — І, може, тому я досі тут.

Він нахилив голову. Мовчки. Не в думках — у спогадах.

— Я не обирав бути капітаном, — додав тихо. — Але корабель пішов за мною. Не тому, що я гідний. А тому, що більше нікому було йти.

— І ти не втік? — спитала вона, майже шепочучи.

Він підняв на неї погляд. В очницях не було очей — але Леора відчула: він справді дивиться.

— Я був уже мертвий, Леоро. Ті, хто мертві… не втікають. Вони лишаються.

Її горло стислося. Очі залишались сухими — вона більше не дозволяла собі плакати. Але всередині щось опустилось на дно. Не біль — глибина.

— А ті, хто живі… — вона зробила паузу, — іноді просто хочуть, щоб їх не залишали.

Це не було проханням. Не слабкістю. Лише — правда. Сіра, проста, гола.

Він не відповів.

Просто взяв скрипку. Підніс до плеча.

І заграв.

Цього разу мелодія була новою. Незграбною. Зламаною в кількох місцях. Але саме через це — справжньою.

Леора слухала. Не слова. Його. Себе. Мовчання між нотами.

І, можливо, саме тому — вона лишилася.