Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

Розділ 9

Платформа зависла над ворожим кораблем.

Туман повільно клубився довкола, застилаючи обрій. Було тихо — надто тихо. Леора стояла на краю, тримаючи шаблю. Її пальці не тремтіли, але десь у грудях усе стискалося. Не від страху. Від очікування. Від розуміння.

Поруч нікого, крім колишніх ворогів: двоє непритомних і маг…

Та вона озирнулась — і побачила його.

Дантес стояв на палубі Жнеця. Напівсхований туманом, як завжди. Мовчазний. Нерухомий. Лише смичок піднявся, скрипка лягла на плече. І — кивок.

Леора вдихнула. Цей жест — простий, але він означав більше, ніж слова. Він був із нею. І вона це знала.

Тільки тепер вона зрозуміла: він не залишився на Жнеці, бо хотів. Він не міг піти. Так само, як тіні екіпажу не можуть покинути палубу. Вони всі зв’язані — чимось сильнішим за волю. Але тільки Дантес говорить. Живе. І грає.

Прокляття, — подумала вона. — І він не скаржиться. Навіть тепер.

Щось стиснулося в грудях. Не жалість — вона знала, що він цього не потерпить. Але… біль. Їй хотілося доторкнутись до нього, просто бути поряд. А не тут — на краю тиші й бою.

Платформа здригнулась і повільно пішла вниз.

Леора міцніше стиснула шаблю. Лезо було теплим від її долоні — живим, як і вона. Серце билося частіше, але не скажено.

Рівно. Напружено.

Її дихання вловлювало ритм, у якому звучала музика Дантеса десь позаду — ледь чутна, майже в думках. Вона вже не була пасажиркою на кораблі тіней. Вона стала його частиною.

“Я не одна. Він тут. І я маю завершити справу.”

Палуба ворожого судна наближалась.

Двоє непритомних ворогів залишилися на платформі — за ними стежили тіні Жнеця. Леора ступила на палубу ворожого судна першою. За нею — Еттар.

Корабель зустрів їх глухим подихом.

Повітря тут було інакше. Важке, застояне. Від нього тхнуло сіллю, потом і чужими голосами. Деревина під ногами — волога. Живе дерево плаче, коли його зраджують — і цей корабель плакав давно.

— Він тут, — прошепотів Еттар, знизивши голову.

Вона не відповіла. Просто кинула на нього погляд — різкий, короткий. Мага вона пропустила вперед, не тому, що так треба — а тому, що вона не довіряла йому ні на крок.

Так, він здався. Так, Жнець зберіг йому життя. Але Леора добре знала: ті, кого ламають, не завжди стають чистішими. Декого ламання тільки перекроює. І те, що залишилося — не завжди варте довіри.

“А якщо він грає роль? — думала вона. — Якщо вирішив вижити, підкорившись зовні, але не всередині?”

У кожному його русі було щось... надто обережне. Надто м’яке. Як у того, хто не хоче знову відчути біль. Або готується завдати його першим.

Вона майже зупинилась — але тоді відчула це.

Легке тремтіння туману. Пульс. Мов сам Жнець шептав їй.

“Він з нами. Він не бреше. Але він уже не сам.”

Леора вдихнула. Не відпустила тривогу — та зменшила хватку. Вона не довіряла Еттару. Але довіряла кораблю. І його мовчанню.

“Якщо Жнець дав йому шанс — я дам йому місце поряд. Але не поруч.”

Перед дверима рубки Еттар спинився. Його кроки загальмувались, як у того, хто раптом згадав, ким був до того, як зрадив усе, що мав. Він ковтнув слину, вирівняв спину й гукнув:

— Капітане! Ми повернулись! Все завершено!

Його голос — гучний, переконливий, майже радісний. Занадто радісний, щоб бути щирим. Леора напружено поглянула на нього. У грудях закололо. Вона не знала — грає він роль, чи говорить правду, в яку сам хоче повірити.

Відповіді не було.

Тиша. Напружена. В’язка.

Шабля в її руці трохи зсунулася, вона змінила хват, пересунула лезо ближче до тіла. Її пальці злегка тремтіли, не від страху — від напруги. Щось насувалося. Щось знайоме.

Скрип дверей — довгий, наче стогін дерева, якому набридло тримати чужі таємниці.

І він з’явився.

Харвіс Кляйн.

Його фігура була рівна, рухи плавні. На ньому — темний капітанський плащ, з начищеними ґудзиками, що поблискували у сутінках. Обличчя — вичищене від сорому. Тільки самовпевненість. І зверхність. В очах — полювання. У посмішці — трофеї.

— Еттаре, — вимовив він з насолодою. — З трофеями, бачу?

Кляйн зробив крок уперед.

Леора не рухалась. Її очі звузились. Вона вивчала кожен його крок, нахил голови, руку, що ледь торкнулась ефеса. Кожна дрібниця — знак. Вона чекала. Не кидалась.

І тоді — пролунала перша нота.

Вона прийшла здалеку, м’яко, майже невагомо. Зі «Жнеця Тіней». Із самого серця туману. Скрипка. Один довгий тягучий звук, як подих душі, яка все ще пам’ятає.

Музика.

Вона була не гучна. Але вона була — справжня. Її не потрібно було чути — її треба було відчувати. Вона входила під шкіру. Гасила подих. Розтягувала час.

Повітря стало густішим. Простір — тіснішим.

Кляйн завмер. Його очі звузились.

— Що це за…?

Він не встиг договорити.

Леора рушила.

Жодного крику. Жодного попередження. Лише тіло, що рвалося вперед з точністю леза.

Крок — ще один — розворот.

Вона з’явилась із тіні, яку створила музика. Її рухи — швидкі, мов удар серця. Клинок пройшов крізь повітря легко, як звук крізь тишу. Її удар — холодний, точний.

Кляйн не встиг навіть підняти руку.

Він упав. Без крику. Без спротиву. Музика встигла заглушити навіть його смерть.

Леора залишилася стояти над тілом.

Вона дихала важко. Її серце билося глухо, як бубон у далекій печалі. В голові ще звучав акорд — прощальний і точний, як її удар.

Це був не бій. Це була відповідь.

Вона опустила клинок.

І музика не стихала.

Вона змінилась — із напруженої перетекла в щось глибоке, тужливе. Прощальне. Як подих після довгого утримуваного плачу. Як голос, що відпускає, не з ненависті — а з любові.

— Ти вільна, — сказав голос.

Не вухом — серцем. Це був Дантес. І це був корабель.

Вона здригнулась.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍