Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

3.2 Розділ

— Пані подавачко, ви коли—небудь обслужите цей столик? — вигукнув мені вслід голос, перегукуючи шум таверни. 

— Уже біжу! — відповіла я автоматично, розвертаючись у бік відвідувача, але застигла на місці, побачивши, хто це. 

— Нам ще довго чекати? — зухвало промовив Стефон, посміхаючись на всі зуби. Він сидів за столом у компанії двох нових панянок, які, здавалося, повністю віддавали йому свою увагу. 

— До вас зараз підійдуть, зачекайте, — сухо відповіла я, озирнувшись на колегу, сподіваючись, що вона підхопить замовлення. 

— Я хочу негайно зробити замовлення! — наполягав Стефон, схиляючись над столиком. Він демонстративно вивільнився з обіймів дівчат, дивлячись на мене хитруватою посмішкою. 

Я заклякла, внутрішньо зважуючи, як діяти. Спілкуватися з ним не хотілося зовсім, особливо після останньої неприємної розмови. Він точно тримав образу через мою відмову допомогти, і тепер шукав, як би дошкулити. 

— Маланка, чого стала як укопана? Швидше обслужи столик! — голос пана Тадея, власника таверни, змусив мене здригнутися. Він стояв за стійкою і незадоволено дивився на мене. 

Нема куди діватися. Глибоко зітхнувши, я змусила себе підійти ближче до столика, все ще сподіваючись, що це просто чергова гра Стефона.

— Слухаю, пане, — відповіла я крізь зуби, намагаючись тримати ввічливий тон, хоч усередині була, мов молоко на вогні. 

— Три склянки мигдалевого кауделю і цілий потаж. Мої панночки голодні. І дивись, щоб м'ясо було свіже, — промовив щедрим тоном Стефон з таким виглядом, ніби був паном, що дарував свою безцінну уваги простолюдинам. 

— Зрозуміла: три склянки гарячого напою і пиріг із м’ясом, — відповіла я, стримуючи бажання перекинути тацю йому просто на голову. 

— І не барись, — підморгнув він, улюбленою своєю манерою — так, наче зверхність була його другою шкірою. 

Замовлення було виконано швидко. Поставивши страви на стіл, я вже зітхнула з полегшенням, аж тут його рука, мов гадюка, ковзнула під столом і міцно стиснула моє стегно. 

— Пам’ятай першого разу я просив по—доброму, — прошепотів він з тим же нахабним блиском в очах, що дратував до краю. 

— Руку забери, — кинула я, стискаючи зуби, щоб не зірватися на крик. 

На диво, Стефон слухняно відпустив, але не встигла я відступити, як він «випадково» перекинув склянку з кауделем прямо собі на штани й заволав: 

— Гаряче! Гаряче! Ти що, вбити мене надумала?! 

Таверна замовкла, як степ перед грозою. Всі голови повернулися в наш бік, а пан Тадей вже біг до нас, як вихор, з посипаними сіллю вибаченнями. 

— Це просто безглуздо! — кричав Стефон, театрально змахуючи руками. — Мене ледь не зварили живцем! 

Я стояла, мов укопана, гублячись у безглуздій ситуації. Невже я єдина бачила, що він вдає біль. Каудель не можна кип’ятити, тож він не міг ошпаритись.

Спантеличення заполонило мене, мов густий туман над ранковими луками, поки пан Тадей метався довкола Стефона, наче старий півень біля червоного прапора. Він водночас намагався остудити облитого, пригладити його гордощі й залагодити конфлікт, посипаючи вибаченнями, як кухар сіллю борщ. 

На сусідньому столику стояв глечик із водою. Не довго думаючи, я схопила його і, знехтувавши сумнівами, вихлюпнула холодну воду прямо на нього, щоб «остудити». Але замість того, щоб лише вмочити його штани, я облила його з голови до ніг, мовби накликала водяний вир.

Стефон стояв з виразом ображеної величності, немов йому щойно зіпсували всі плани на трон. Його голос був уже спокійніший, але все ще виверткий, мов зміїна шкіра. 

— Що ти робиш, Маланко?! — сплеснув руками пан Тадей, його голос гримнув так, що навіть ложки перестали дзвеніти в руках гостей. 

— Це... вода, холодна. Щоб остудити, — пробурмотіла я, відчуваючи, як усередині мене вже клекоче інше відчуття — сором. 

Стефон стояв мокрий, як хлющ, його очі палали, мов жарини, а на обличчі розпливлася посмішка, не добра, а хижа, наче в кота, що тільки—но впіймав мишу. 

— Пане, — промовив він, звертаючись до власника таверни таким тоном, що дійсно могло додати йому значущості в очах присутніх, — сподіваюся, ви розумієте, що ваших вибачень недостатньо? Мої пані промокли, моя репутація — зіпсована. 

Я стиснула зуби, відчуваючи, як образа і злість піднімаються всередині, мов повінь навесні. Пан Тадей кидав на мене тривожні погляди, мовляв, виплутуйся як хочеш, але знай — наслідки будуть.

— Нехай вона вибачиться, — проголосив він, дивлячись на пана Тадея з таким виглядом, ніби це було найменше, на що він погоджувався. — А я вже подумаю, чи зможу пробачити. 

Я стиснула губи, відчуваючи, як тиск цього моменту тисне на плечі, мов старий дубовий коромисел. Здавалося, вся таверна завмерла, чекаючи, чи прогнуся я під цим ярмом, чи вистою.

Я набрала в легені побільше повітря, видихнула і вже була готова проковтнути свою образу, щоб вибачитися та розв’язати цей безглуздий вузол. Але Стефон, ніби навмисно, різко перебив: 

— Ні, не тут. Особисто, без свідків.  Щоб не тиснути на вашу працівницю.

Нічого не встигла відповісти, пан Тадей, як той хорунжий, що мріє залагодити бунт, одразу ж кивнув: 

— Як ваша ласка, пане. І я маю надію, що цей інцидент буде вичерпано. 

— Звісно, — відповів Стефон з улесливою посмішкою, глянувши на мене так, ніби я вже була пішака у його грі. — Ваш заклад і надалі залишатиметься моїм найулюбленішим у Великій Кілії... якщо ваша подавачка буде ґречною зі мною. 

— Звісно, звісно, — Тадей обернувся до мене з поглядом, який без слів казав: «Тільки не псуй більше нічого». 

Коли ми вийшли на свіже повітря, воно остудило моє палаюче обличчя. Але всередині вогонь злісті все ще горів. 

— Ну? І чого ти добиваєшся? — спитала я, поклавши руки на боки, мов господиня, що спіймала бешкетника на гарячому. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍