Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

class="p1">Бембі не встиг навіть здивуватися, аж згори, і справді подібні до ляльок-маріонеток, підвішених за шию на грубезних мотузках, спустили весь їхній загін. Бембі з жахом дивився на цих мертвих чоловіків, з якими він служив не один рік, на вивалені язики та посинілі обличчя, на тяжкі військові черевики, що не діставали до землі якихось кількадесят сантиметрів. Упізнавав когось, когось – ні. Раптом повішені закружляли по колу, затанцювали, ніби десь угорі, під куполом, запрацювала карусель. Серед танцюристів він устиг помітити Іванича.

– Начальство запрошує тебе до танцю! – знову вступив бородань. – Це наказ!

Переляканий до смерті Бембі лише коротко поскиглював. Його завжди переконували, що він ніколи не відповідатиме за свої дії, і від того, що його так обманули, йому було по-дитячому страшно.

Бембі зібрався був просити про помилування, але тільки-но відкрив рота – і відчув, як знайома вже рука боляче вчепилася йому в ліву щоку і затулила рота. «Ох, невже?!» – майнуло йому в голові. Утім, білявка, яка справді стояла у нього за спиною, не дала довго думати. Відпустила рот, Бембі ковтнув повітря на повні груди й почув, як вона шорхнула об коробок сірником, викликаючи вогонь. Зауважив дивний жест бороданя, від якого калюжі під ногами миттєво й різко запахли бензином. З-поза його плеча полетів у калюжу запалений сірник, під ногами стало гаряче, побратими у зашморгах закружляли над головою веселіше.

Публіка на трибунах дивилася мовчки. Із сумом, із розумінням, без жалю.

Бембі охопила паніка, він намагався якось вирватися з пастки, але тільки й міг, що смикатися і верещати. Раптом бородань наблизився до нього впритул, заспокійливо торкнувся плеча:

– Не верещи так. Умирати треба гідно. От дивися на мене.

Він обійшов стіл, уже завойований полум’ям, всівся на охоплений вогнем стілець і спокійно дивився на Бембі.

– Я просто проконтролюю, щоб ви, виродки, потрапили саме до пекла. І щоби за жодних обставин звідти вас не випустили. Просто проконтролюю, – кинув він у бік палаючого Бембі.

Бембі востаннє смикнувся, закричав, згадав, що цього бородатого він бачив на п’ятидесятигривневій купюрі, і вивалився зі свого жахіття на мокре від поту і слини ліжко. Був уже ранок, спати не хотілося.

Від цього сну Бембі відходив цілий день. Він мимоволі пригадував усіх побитих ним упродовж життя людей, думав про речі, які ніколи досі його не турбували. Вдягнувся навіть, щоб зганяти до церкви неподалік, але почув у під’їзді декілька голосів і перелякано забився в куток спальні. До вечора він так самого себе накрутив, що в нього не залишалося жодних сумнівів: по нього прийдуть сьогодні вночі. Бембі заніс до спальні їжу, приготував засоби захисту і забарикадувався. Усю ніч сидів, нашорошений, чекаючи на штурм. Уранці виснажився й заснув.

Уві сні він також спав. Розбудила його гучна горлова команда Іванича. Усі вони, ніби так і треба, просто в автобусі почали відрізати собі голови широкими мисливськими ножами. «Дивно, а як це може бути, щоб наші голови відтинались так легко і щоби з ран не лилася кров?» – здивувався Бембі, відчуваючи, як ніж ходить у нього під шкірою. Потім голова опинилася в його руках, вона була м’яка і трошки волога, вгиналася під пальцями і залишала на них мокрі сліди. Бембі покрутив її, ніби м’яч, а потім легко, мов учорашню газету, зіжмакав, скатав у нерівну кульку та запхав у стравохід. Відтепер він чітко відчував, як його мозок та очі перекочуються шлунком.

– Готові, синки? – заволав Іванич.

Обезголовлені синки хрипко затрубили своїми оголеними трахеями, як духовий оркестр, і, на ходу набиваючи собі на обрубки ший захисні шоломи, посипали до виходів з автобуса.

Перед ними відкрилася величезна засніжена площа, в центрі якої до неба рвалася висока стела. Надворі був відчутний мороз, стояла глибока ніч, яка ось-ось повинна була перевалитися через якусь позначку, ніби п’яничка під паркан, і стати раннім ранком. Іванич вишикував їх поруч із бійцями інших частин і, показуючи правицею в бік невідь-звідки виниклої барикади, де товклися кілька сотень чоловіків, віддав наказ:

– Синки! Барикаду бачите? Свиней на барикаді бачите? Розганяйте їх нахрін! Полонених не брати, нема що з ними тягатися потім! Калічити дозволяю, але намагайтесь нікого не убивати! Уперед!

Бійці схвально і радісно заґелґотіли своїми обрубками під шоломами, згрупувалися та понеслися у вказаному Іваничем напрямку.

На барикадах їх явно чекали і, щойно вони наблизилися, зустріли справжнім градом із каміння. Бембі з колегами намагався вдертися на барикаду, але чоловіки стояли рішуче і міцно. Перші дві хвилі наступу не дали жодній зі сторін переваги. Бембі бачив, як понесли двох чи трьох закривавлених захисників барикад, кількох із їхніх лав так само серйозно поранили. Іванич дав команду відійти трохи й перегрупуватися. Щойно бійці зайняли нову позицію, на залишене ними місце з-за барикади посипалися, як горох із банки, її захисники. Останніми хвилинами їх стало на порядок більше, майже всі були в будівельних касках і озброєні палицями. «І не спиться ж їм, блядь, – завурчало десь у животі Бембі, – що за люди, зима, мороз, ніч, а вони зі спецназом воюють».

Іванич дав новий наказ атакувати, синки рушили на людей, горланячи обрубаними трахеями щось незрозуміле, а ті співали якусь туманно знайому Бембі пісню. Захисники знову відбили атаку, і ось тут почалося пекло.

Раптом задзвонили в дзвони кілька церков неподалік від площі. Бембі і друзі, не зовсім розуміючи, що відбувається, намагалися розважати одне одного, пританцьовуючи під передзвони «Гангамстайл». Іванич якийсь десяток хвилин нервово говорив із кимось по телефону, затуляючи вільне вухо, щоб церкви не заважали. Потім розлючено відбив розмову і знову дав команду штурмувати.

Але, рушивши на барикади, Бембі зрозумів, що щось не так. Рікою, справжньою рікою стікалися на площу цілі тисячі людей, розбуджені церковними дзвонами. Коли зав’язалася рукопашна, стало ясно, що зараз їх розтопчуть. Бембі гатив в усі боки, не шкодуючи сил, але на місці одного пораненого миттю з’являлося двоє чи троє, зліших і рішучіших. Вони хапали його за руки, за горло, били у відповідь. Певної миті Бембі все-таки не втримався на ногах і тут же відчув, як кілька людей підхоплюють його на руки, гостро вгризаються кігтями в кінцівки і тягнуть у різні боки. Бембі, безголовий Бембі загубив свій шолом, той покотився снігом, шмигнув людям під ноги, наче вгодований чорний котяра. «Бути біді», – пронеслася у його голові остання думка, і наступної миті ті, що тримали його, різко потягли в різні боки. Бембі відчув, що рветься майже рівно посередині, почув страшний тріск