Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

Аж ось з-за спин чоловіків у першому ряді випірнула немолода вже жіночка, сухенька і згорблена. Бембі миттю згадав про свою матір і збився із зарядженого настрою. Жінка і справді нагадувала його матусю: мала таку само зачіску і зріст, крокувала впевнено.

– Чекайте, синочки, скуштуйте хліба-солі! – голосно закричала вона Бембі та його колегам.

Після цього у неї в руці звідкілясь виникла пивна пляшка з ганчіркою, запханою в горлечко. Жінка розвернулася до чоловіків, хтось цвіркнув запальничкою – і перш ніж Іванич устиг бодай щось помітити та якось відреагувати, жінка стала просто перед Бембі, потягнула його щит, відхиляючи до себе, і з усієї сили вдарила пляшкою із запаленою ганчіркою йому по шолому.

Що було далі, Бембі слабо пам’ятав. Єдине – йому було страшно. Вогонь був у нього перед очима, шолом миттю став розпечений, запалала його форма, навіть ввижався у цих бензинових випарах запах підсмаженого м’яса. Бембі вирвався з першого ряду, ломанувся назад, через своїх же, валячи їх на землю, а декому навіть передаючи цей вогонь народної люті. Він намагався скинути екіпіровку, але виходило погано, бо в паніці не міг зірвати ані шолом, ані куртку. Він забіг був до приміщення відділку, де сиділи остаточно оторопілі від усього міліціянти, проте далі перших дверей не пустили, випхавши на вулицю. Його товариші по роботі стояли із роззявленими ротами, забувши про команду Іванича. Жіночка, що їх заатакувала, також загорілася, але вогонь на її старій, іще радянській домашній сукенці загасили майже миттєво.

Люди ж, скориставшись такою панікою в рядах спецпризначенців, пішли в атаку. У юрбі з’явилися вила та короткі саперні лопати, звідкілясь іззаду полетіли цеглини та просто каміння. Бійці, прикриваючись щитами, відступали до входу в райвідділок. Десь збоку від них голосив Бембі, уже не бігаючи, а просто катаючись по землі. Кілька місцевих намагалися збити з нього вогонь, гамселили його куртками та палками, один засипав Бембі піском із будівельної купи за кілька метрів од них. Врешті бійців загнали до відділку і, не випускаючи звідти, вимагали зустрічі з міністром МВС. Над невеличкою площею лунало: «Фашисти! Фашисти!», попереду була однозначно нелегка ніч, а за нею, вочевидь, і нелегке життя.

«Які фашисти, чому фашисти?» – отетеріло думав Бембі, провалюючись у чорні сни, коли його за п’ятнадцять хвилин заносили до карети швидкої.

Чим там у них закінчилося, в тій Врадіївці, він не знав. Та йому й нецікаво було. Після кількох тижнів у опіковому центрі Бембі повернувся додому. Медики казали, що йому пощастило, він просто залізний – не лише вижив, але й опіки отримав хоч і доволі важкі, але такі, що не завадять працювати надалі.

– Посидиш удома на лікарняному, потім візьмеш відпустку, – радили вони, – а до середини осені будеш у порядку. Тримайся, синку.

Так чи інакше, але Бембі повернувся додому. Щоправда, був сповнений страху і відчаю. Він почав ловити на своїй приватній хвилі існування такі сни, що не хотілося жити. Майже щоночі йому снився вогонь.

Першої ж ночі після повернення з лікарні, коли Бембі сторожко, але задоволено розтягнувся на улюбленій домашній канапі, він бачив жахіття. Снилося, що він сидить на цирковій арені, просто посередині жовтого, чомусь устеленого старим паркетом, а не засипаного піском циркового кола. Сидить при столі, уставленому темними пивними пляшками зі скла. Судячи із запаху, який протяг доносив до Бембі, у пляшках був міцний чорний чай. Просто напроти нього, з іншого боку столу, сидів якийсь дуже знайомий дядько. Дядько мав пишну бороду та окуляри. Тримав пляшку в руці, посьорбував із неї чайок та дивився з огидою на Бембі. На глядацьких місцях вгадувався аншлаг, хоча там і панували темрява й тиша. Холодні й осудливі погляди штрикали його в спину, ніби викрутками. Бембі відчув, як у нього виступив піт.

– Звідки я тебе знаю? – запитав він бороданя.

Той у відповідь презирливо усміхнувся, видобув звідкілясь сигаретку і запалив. Над столом акуратними хмаринками закружляв сивий дим, але Бембі здалося, що він чує сморід паленої гуми.

– Як почуваєшся, песику? – порушив нарешті мовчанку бородатий.

– Чого це я песик? – обурився Бембі.

– Ну, а хто ж ти?

– Людина, – дещо невпевнено промугикав він.

– Хо-хо, ви чуєте, панство? – звернувся бородань до невидимої аудиторії. – Цей пес, що вбиває людей за єдиною командою господаря, вважає себе людиною!

Довкола засвистіли й затупали ногами, в бік столу, за яким вони сиділи, з трибун полетіло каміння. Бембі отримав кілька болючих ударів по шиї, бородатому поцілили в обличчя, від чого скельце його окулярів тріснуло та проросло павутинкою. Кілька цеглин потрапили на стіл і перекинули пляшки. Ті з брязкотом закотилися під стіл, з них засюрчало. Чай вільно розтікався підлогою, утворюючи під столом величезну калюжу. Бембі хотів був зірватися з місця і помститися кривдникам, але зрозумів, що його кінцівки примотані до стільця скотчем.

– Бачиш, песику. У тебе, як у тварини, існує реакція тільки безпосередньо на подразник. Причинно-наслідкові зв’язки – це те, чого тобі не допетрати. Ти не здатний навіть почати розбиратися в тому, що стало причиною. А я – людина. Я розумію, песику, що це все не просто так, що людей треба ще довести до того, аби вони юрбою тебе закидували, та ще і – прошу зауважити – мене, авторитетного і безневинного, з тобою разом.

Бородань зняв побиті окуляри, випустив важку хмару тютюнового диму в лице Бембі.

– Твоя проблема в тому, що ти сліпо служиш своєму господареві, тому, хто наповнює твою мисочку і прибирає за тобою гівно. Це хороша риса, якщо ти – тварина. Але ти людина, ти чоловік, ти навіть громадянин, – дядько гидливо скривився на Бембі, – у тебе ж, сучий ти сине, мають бути гідність і гордість. У тебе є людське і громадянське право вийти з підпорядкування злочинців.

– А ще в мене є наказ.

– Який, на хуй, наказ?! – скипів бородань. – Калічити і вбивати? А як же твоя честь?

– Моя честь – виконання наказу.

– Я зрозумів. Я все зрозумів.

Дядько підвівся зі стільця і обійшов довкруж стіл із пляшками, стілець із Бембі і калюжі, що витекли з пляшок.

– На твоє нещастя, виродку, ти і твої, так би мовити, побратими та однодумці, – відкашлявся на цих словах бородатий, – не уникнуть заслуженого покарання. Українці – святий народ, ми можемо силою думки перетворювати прощення на праведну лють, а чай – на бензин! Спустити ляльок! – раптом голосно і страшно крикнув він кудись угору.