Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

6

Єва

Я лежала у своїй квартирі й втуплювалася в стелю, сподіваючись, що вона відповість мені на головне питання: Що, чорт забирай, відбувається?

Нескінченні години дурнуватих запитань від поліції вичавили з мене всю життєву силу, як старий чайний пакетик. Дякуючи дядькові Петру і Кості, мені майже не довелося говорити – вони розважали всіх своєю красномовністю. А я лише благословенно кивала, мов та мудра черепаха.

Як і передбачав Андрій, головною підозрюваною стала я – а хто ж іще? Я, звичайно, жінка з характером, але вбивство – це якось занадто. Брат тихцем зробив аналіз моєї крові, і, на щастя, жодного снодійного там не знайшли. Що дивно, адже мені явно щось підсипали в життя.

А от у крові Сергія – невеличкі частки того самого снодійного. Я наївно зраділа, мов школярка, що дізналася про скасування контрольної. Але Андрій швидко повернув мене на грішну землю, пояснивши, що це тільки ще більше мене топить. Логіка поліції проста, як двері: ти була там → снодійне було там → значить, ти всіх отруїла. Фантазія в них багатша, ніж у голлівудських сценаристів.

На мою користь були тільки два слабеньких аргументи:

            1.         У нас із Сергієм не було спільного майна, тож убивати його мені було сенсу рівно нуль.

            2.         Я сама викликала поліцію.

Але, знаючи нашу систему правосуддя, це могли витлумачити так: Ой, як розумно! Убила, а потім зробила вигляд, що ні до чого! Аферистка!

Отож, я слухняно дотримувалась версії Андрія, а поліція милостиво дозволила мені залишити межі відділку, проте з міста просили не виїжджати.

Костя, помахавши мені ручкою, дав кілька корисних порад у стилі “не світися, не гуляй одна, не роби дурниць”. Я, звісно, запам’ятала лише останнє і подумки додала “не обіцяю”. Він, як і Андрій, вважав, що мене підставляє Лізка. Можливо. Але щось у цій історії мені смерділо, і це був не лише запах невипраної кофти.

Брат поїхав, залишивши мене наодинці з думками. Дурними, впертими і надокучливими, як телемагазин у третій ночі.

Я не можу повірити, що Сергія більше немає. Не те щоб я його любила, але він був частиною мого життя – на зразок незручного, але звичного дивану, який раптово викинули. І ще я злилась. Чому він нічого не сказав раніше? Якби він попросив допомоги, батько, можливо, щось і зробив би.

Олег зіпсував життя нам усім. Але хтось і його прибрав. І це було… цікаво. Дуже підозріло. Відчуття було таке, ніби я раптом стала героїнею третьосортного детективу, де всіх без розбору труять снодійним, а головна героїня має кумедне прізвище.

І чому підставили саме мене? Навіть якщо це Ліза (в чому я не була впевнена), то навіщо їй я? Ми давно попрощалися, я не лізла в її справи. Якщо їй треба була смерть Сергія – вона могла спокійно обійтися без мене.

Все це було… дивним. Мені потрібні відповіді. А отже – прийдеться розслідувати.

Звісно, до великого детектива мені як до Місяця рачки, але якщо моє спокійне життя нахабно вкрали, я хоча б спробую його повернути.

Головне – щоб Костя не дізнався. Бо Костя – це ”Привіт, татко, твоя донька знову встряла”, а тато – це “Єва, ти покарана до пенсії”.

Я вже хотіла почати з чогось інтелігентного, як-от “Як стати детективом” у гуглі, коли раптом у дверях пролунав дзвінок.

Щось мені підказувало, що це ще одна глава мого особистого абсурдного детективу.

Я вийшла в коридор і відчинила двері.

— Ти б хоч поцікавилась, хто прийшов! — покачав головою Андрій, який і був тим самим дзвонарем у мої двері.

— Так у мене ж на домофоні камера є. Чудово бачила, хто дзвонить, — знизала я плечима. — Ти як тут?

Я пропустила його до квартири, і в моїй прихожій одразу ж стало… тісно. Не тому що вона маленька. Просто цей чоловік був розмірами як шафа, ще й з вбудованою функцією моралізатора.

— Проходь на кухню. Ти голодний?

— Пообідати не встиг. Тільки чаю випив, — сказав він, вже влаштовуючись за столом, як ніби давно тут жив.

— У мене є зелений борщ і котлети. Будеш?

— Так ти ще й господиня? Навіть борщ варити вмієш? — він посміхнувся, і в голосі явно читався сарказм.

— Це що за стереотипи такі?! — я гордо поставила руки в боки. — Я, між іншим, була одружена! І годувала чоловіка вдома!

— Тоді він ідіот, якщо зраджував такому скарбу, як ти.

— Ти знущаєшся? — звузила я очі.

— Навіть не думав. Давай, буду оцінювати твої кулінарні таланти.

— Знаєш, щось я вже передумала. Нехай тебе годують в іншому місці.

— Сип борщ, жінко! Раз уже запропонувала, то задню не вмикай! — заявив він і, навіть не чекаючи відповіді, попрямував до ванної мити руки.

Я важко зітхнула, витягла каструлю з холодильника і поставила грітись. По кухні миттєво розлетівся аромат, і в мене загурчало в животі. Ой, точно, я ж з учорашнього дня нічого не їла. Так що насипала й собі.

Андрій сів за стіл і, поки я розставляла тарілки, вже встиг надати обіду експертної оцінки:

— Ммм! — замурчав цей здоровенний кіт. — Смакота! Ти й справді гарна господиня. Не вистачає ще холодненької горілочки та сала.

— Так ти, виявляється, алкоголік? — усміхнулася я.

— Що ти таке кажеш, жінко? Для справжнього українця 50 грамів холодненької під борщик і сало — це святе!

— Ну, я теж українка, проте не хлищу горілку щоразу, коли їм борщ.

— Нічого ти не розумієш у кулінарному мистецтві! — покачав він головою. — Але я тебе навчу.

— Не можу дочекатися, — розтягнула я губи в усмішці, але потім різко стала серйозною. — Ти щось дізнався?

— От умієш же ти… — він скрушно похитав головою і відсунув тарілку. — Нічого особливого. Олега дійсно застрелили, ще й сейф його обчистили. Під підозрою один хлопець, якого бачила прибиральниця.

— Сергій? — уточнила я, і мене раптом пересмикнуло.

— Саме він. Думаю, скоро копи дізнаються, що він уже в морзі. Тоді питань стане ще більше. Якщо вирішать, що Сергій дійсно пограбував Бритого, то можуть подумати, що ви були в змові й не поділили здобич.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍