Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

Піднявся сходами в кабак, де збиралась всяка публіка. Зараз ще рано для посиденьок, але одного чоловічка я тут точно мав застати. Так і вийшло.

— Здоров, Гром! Давно тебе не було видно! — на зустріч підвівся Соломон.

Дядько був тямущий, до нього часто зверталися за порадою. Нас пов’язували дружні стосунки, бо він був давнім другом мого батька. Хоч той давно відійшов від будь-яких справ, його досі поважали, а на мене дивилися крізь ту ж саму призму. Та я не жив за рахунок батьківського імені — своє місце вибив сам.

— Привіт, Васильович. Як здоров’я? — привітався я.

— Не дочекаєтесь! — підморгнув він. Ми засміялися.

— Живи ще сто років. Такі люди, як ти, зараз на вагу золота. Так що не плануй нас покидати.

— Ще поживу, синку! Обідати будеш?

— Дякую, просто чаю.

Він кивнув офіціантці, та принесла чашку. Соломон налив мені ароматного напою й продовжив спокійно жувати.

— Ти мимо проїздив чи…?

— Майже. Є тема для розмови, — зробив ковток.

— Слухаю уважно.

— Справа паскудна, думаю, як краще вчинити…

Я виклав йому всю ситуацію. Соломон уважно вислухав, відклав виделку, витер рот серветкою, ковтнув води й нарешті заговорив:

— Про Бритого чув. Собаці — собача смерть. А от дівчину шкода. Тут все як білим днем: її підставляють. Ти впевнений, що тобі це треба?

— Я її батькові винен.

— А точно справа тільки в цьому? — підморгнув він. — Дівка хоч гарна?

— Гарна, — я посміхнувся.

— От і добре. Заїдь до мене завтра ввечері. Буде один мій друг, думаю, тобі буде цікаво послухати, що він розповість. А поки — не спускай ока з дівчини. Її батька в країні немає, а в таких ситуаціях у деяких людей руки швидко розв’язуються.

— Дякую, Васильович. Буду винен!

— Розрахуємось. Батькові привіт.

Я залишив ресторан і пішов до машини. До завтра чекати доведеться, але зараз треба розібратися, що там з Євою.