Майя Молчанова - Фортуна, Майя Молчанова

– Боюся, – чесно відповідаю я, механічно продовжуючи помішувати ложкою пінку, що плаває поверх кави. – Навіть дуже боюся.

А Таня, наче тільки цього й чекала.

– Тоді, може, звернеш увагу на реального хлопця, а не паперового? Он за стійкою хлопець з тебе очей не зводить хвилин п'ять уже.

Я глянула в той бік, куди кивнула Таня і одразу відвернулась, прикриваючи обличчя рукою.

– Не дивись туди!

– Та що не так? Наче симпатичний.

– Це той самий, із театру!

– Якому ти фінгал підбила?! А нічого так, уже майже не видно…

– Та не дивись ти!

– Чому? Він, до речі, набагато красивіший, ніж ти розповідала! І на хама-качка зовсім не схожий, дарма ти йому номерок не лишила.

– Ага, написала б поверх фінгалу червоною ручкою!.. І взагалі, він прийшов у театр у спортивках і заснув посеред вистави. На мою думку цього достатньо.

– Ну й дарма. Не можна судити книгу лише  за обкладинкою. До того ж, я бачу в ньому як мінімум один незаперечний плюс. – Таня пограла бровами, присуваючись ближче і шепочучи. – Він точно вміє варити каву.

– Він все ще дивиться? – прошепотіла я у відповідь?

– Ні, пішов, – розчаровано простягла Таня, і знову включила турбо режим обміну новинами, що накопичилися за останній час. – Ну, то слухай…

***

Кафе "Фортуна".

Наступного дня.

– Ну-у-удно... Як же нудно... – Ангел сиділа в кафе вже другий годину і за весь цей час подібні її фразочки повторювалися десятки, якщо не сотні, разів. – Вже майже шість днів минуло й жодного результату!

Соня, що сиділа навпроти, закотила очі, вкотре, вступаючи у суперечку.

– Мар'яна після уроків одразу біжить сюди, Кирило по десять разів на день проходить повз нашу "пошту", хоча раніше носа з кабінету не казав. Та ти бачила, з якими обличчями вони ходять? У них очі блищать, як новорічні гірлянди!

– Цього замало!

– А чого ти хотіла? Щоб вони завтра ж одружилися та жили «довго і щасливо»? – Соня дуже сумнівалася в тому, що це працю саме так, але ось Ангел, схоже, ще була не готова визнати, що життя трохи складніше і до певної міри сумніше та прозаїчніше, ніж їм би того хотілося.

– Потрібні ревнощі, пристрасть, яскраві емоції! Ось це буде справжнє кохання! – Ангел хитро глянула на Мар'яну і на зачинені двері до кабінету Кирила.

– Ти ж розумієш, що це неправильно? – Соня, насупивши брови, подивилася на Ангелину і навіть відклала убік книгу, яку до цієї миті продовжувала читати.

– Це заради їхнього ж блага!

– Щось я вже не впевнена.

– Я впевнена за нас двох. Дивись, з театром не вийшло, з листами якось повільно йде, букет Кирило так і не додумався їй вручити. Той так і стоїть уже другий день у його кабінеті. Нам потрібен... забула слово. Кат... катаклізм... – Ангел задумливо потерла лоба – Каталізатор! Ось.

– Мені здається, перше слово вірніше підходить.

– Нічого ти не розумієш. Дивись і вчись!

Діставши смартфон, Ангел обрала одне з фото, які вона, захопившись своєю шпигунсько-звідницькою діяльністю, робила у величезній кількості.

– Дивись, Мар'яна тут, на мою думку, чудово вийшла. А тепер... Барабанний дріб – вона постукала пальцями по столу. – Магія інтернету. Відкриваємо сторінку нашої шкільної газети, (яка вдача, що я її адміністратор, так?) Робимо публікацію про улюблену вчительку, відзначаємо місце, і вуаля. Впевнена, не мине й десяти хвилин, як тато Толіка Фоменко примчиться сюди, за дивовижною ”випадковістю”?

– Той Фоменко, який Мар'яні проходу не дає? Але ти ж сама казала, що він їй не підходить! І взагалі він мені не подобається! Ангеліна, це вже занадто! Адже це не гра! А публікація фото без дозволу взагалі є незаконною. – Соня спробувала висмикнути з рук подруги телефон, але не встигла. «Опубліковано».

Ображено відсівши подалі від подруги, Соня похмуро стежила за дверима, періодично з роздратуванням поглядаючи на палаючу ентузіазмом Ангеліну. Минуло дев'ять хвилин, десять. Може Фоменко не прийде, не сидить же він постійно в соцмережах?.. Але ні, саме в цю секунду, коли надія несміливо виглянула, підкидаючи Соні це припущення, двері відчинилися, впускаючи в приміщення смішного мужичка. Чому смішного? За сукупністю факторів: дута куртка, безглузда шапка, смугасті штани, дивні гострі туфлі, немов із минулого століття, а на довершення окуляри і блаженно-натхненний вираз обличчя.

– Три, два, один, – Ангеліна з усмішкою кивнула Соні на двері, що відчинилися за їхніми спинами, з яких саме вийшов Кирило. – Ідеально…

Просканувавши приміщення уважним поглядом, Фоменко розплився в щасливій усмішці, підходячи до Мар'яни, що сиділа за столиком біля вікна, сідаючи поряд з таким виглядом, ніби вона його й чекала. А Кирило ж просто завмер посеред проходу, не зводячи з них погляду.