Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

графіком, який я склав собі ще на Пацемі, станом на сьогодні я вже мав би жити з бікура кілька тижнів і обмінювати брязкальця на місцеві наїдки. Байдуже. Ощадливу дієту, що складалася з вареного коріння челми, я урізноманітнив шістьма видами ягід і крупніших фруктів, у їстівності яких мене зміг переконати комлог. І поки що мені не пішов тільки один із них, змусивши просидіти навпочіпки над краєм найближчого виярку біля намету всю ніч.

Я неспокійно патрулюю межі свого маленького світу, наче один із тих посаджених до клітки пелопів, які так були припали до вподоби малим падишахам Армагаста. У кілометрі на південь та чотирьох на захід уже росте густий огнеліс. Щоранку його дим змагається за право застилати небо з мінливою полудою туманів. І тут лише майже суцільні зарості азбестнику, кам’янистий грунт верхівки плато та крутосхилі кряжі, схожі на панцирі якихось хребетних тварин, що біжать звідціль на північний схід, держать оборону проти наступу дерев тесла.

Далі на північ нагір’я розширюється, підлісок уздовж Розколини густішає, але за якісь п’ятнадцять кілометрів його перериває ущелина вдвічі вужча і втричі мілкіша від самої Розколини. Вчора я домандрував до крайньої північної точки, звідки не без суму роздивився пащу цієї нової перепони. Коли-небудь я таки спробую її обійти зі сходу, знайти якусь переправу, однак висновуючи з наявності феніксів-провісників по той бік провалля і стіни диму понад обрієм на північному сході, судилися мені в такому разі лише звори, порослі челмою, та згарище вогнелісової пустки, грубі кордони якої я можу розглядати на супутникових мапах, що я маю.

Сьогодні я був на скельній могилі Тука, коли вечірній вітер заквилив свою еолову панахиду. Я впав на коліна і спробував прочитати молитву, проте в мене нічого не вийшло.

Едуаре, нічого не вийшло. Я порожній, немовби ті псевдосаркофаги, що ми їх десятками розкопували разом із тобою в стерильних пісках біля Тарум-бель-Ваді.

Дзен-гностики заявили би, що порожність — то добрий знак, то предтеча відкриття нового рівня усвідомлення, нового об’явлення, нового досвіду.

Merde[37].

Моя порожність — всього тільки… порожність.

День 96

Я знайшов бікура. Точніше, вони знайшли мене. Запишу, скільки зможу, перш ніж вони прийдуть будити мене віді «сну».

Сьогодні я уточнював мапу в якихось чотирьох кілометрах на північ від табору, коли серед полуденної спеки розійшовся туман і я помітив кілька терас на моєму боці Розколини, що раніше залишалися непомітними. Оглядаючи їх у бінокль (а це були карнизи, з’єднані драбинами, шпилі, виїмки і купини, що тягнулися далеко по карнизу), я раптом зрозумів, що дивлюся на творіння людських рук. Дюжина хатин виглядала грубо: курені з абияк накиданого гілля челми, підпертого каменями, і губчастого дерну. Але, безсумнівно, це було людське помешкання.

Поки я вагався, тримаючи в руках бінокль і намагаючись вирішити, спускатися мені на ці щойно явлені тераси і шукати їхніх мешканців чи іти назад до табору, по моїх в’язах і спині пробіг холодок, який беззаперечно свідчив, що я вже аж ніяк не сам. Опустивши бінокль, я повільно озирнувся. Позаду мене півколом стояли бікура. Щонайменше тридцятеро, відрізавши мені всякий відступ до лісу.

Не знаю, чого я чекав: можливо, оголених дикунів із лютими обличчями та намистами із зубів? Або ж сивочолих відлюдників-бороданів, котрі інколи трапляються мандрівникам у горах Моше на Хевроні? Які б варіанти я собі не програвав у голові, реальні бікура не вписувалися в жоден шаблон.

Люди, котрі настільки тихо підкралися до мене, були низькорослі. Ні один із них не сягав вище мого плеча. Усі були вбрані у грубо зітканий одяг темного кольору, що закривав їх від шиї до п’ят. Варто їм було зробити порух, як-от, наприклад, зараз, здавалося, що вони линуть над нерівною землею, наче примари. Здаля вони взагалі страх як скидалися на тлум мініатюрних єзуїтів із якогось анклаву Нового Ватикана.

Я ледь не захихотів одразу, але зрозумів, що така реакція — один із знаків близького нападу паніки. Бікура ж анітрохи не виявляли агресії, що могла його викликати. Зброї в маленьких рученятах я не бачив, вони були порожні, як і вирази їхніх облич.

Останні я, до речі, не зміг би описати двома словами. Голомозі. Геть усі. Волосся на обличчі відсутнє, бахматі хламиди прямовисно звисають до самої землі і не виказують статі. Громада, що скупчилася навколо мене (а їх на цей момент уже назбиралося більше півсотні), здається одного віку — сорок-п’ятдесят стандартних років. Шкіра гладенька, із жовтизною, здається, пов’язаною з тим, що цілі їхні покоління споживали мікроелементи, які містяться в астровій челмі та іншій місцевій рослинності.

Спочатку мене не полишала спокуса назвати круглі обличчя бікура херувимськими, але роздивившись їх краще, розумієш, що ця миловидість насправді зумовлена іншим чинником — умиротвореним ідіотизмом. Мені яко священику довелося провести у відсталих світах достатньо часу, щоби знати, як виглядають прояви одного стародавнього генетичного розладу, що його по-різному називають: синдром Дауна, монголізм, або спадковість корабля поколінь[38]. Принаймні саме таке враження справляла група із близько шістдесяти людей в темному одязі, котрі наближалися до мене. Іншими словами, до мене наближалося мовчазне усміхнене товариство голомозих відсталих дітей.

Собі ж я нагадував, що найпевніше саме ці «усміхнені діти» вві сні перерізали горлянку Туку і залишили його помирати, немов недобите порося.

Найближчий бікура ступив уперед, зупинився в п’яти кроках від мене і щось тихо проказав монотонним голосом.

— Одну хвилинку, — намацував я свій комлог у пошуках кнопки перекладача.

— Носа хлестофома? — запитав мене коротун попереду.

Я тільки і встиг вставити навушник, щоби почути переклад. Текст звучав практично без паузи. Очевидно, іноземна мова насправді була архаїчним покручем говірки першопоселенців, спорідненої з тубільною балачкою плантацій. «Ти носиш хреста форму / хрестоформу?» — драгоманив комлог, пропонуючи мені на вибір два варіанти інтерпретації останнього слова.

— Так, — відповів я, розуміючи, що саме вони торкалися мене вві сні у ніч убивства Тука. Це значило, що переді мною стоять ті самі душогуби.

Я чекав. Мисливський мазер лежав у мене в сумці, сумка лежала під челмою менш ніж у десятьох кроках від мене. І між нами стояло зо півдесятка бікура. Байдуже. Тієї миті я знав, що не застосую зброю проти іншої людини, хоч би й тієї, котра вкоротила життя мого провідника і могла планувати моє вбивство будь-якої миті. Я заплющив очі і про себе виголосив покаянну молитву[39]. Розплющивши їх, я зрозумів, що бікура побільшало. Вони тепер абсолютно не рухалися, так ніби набрали