Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Під кінець дня похолоднішало. Після вечері, уже в присмерках, я дістав термокуртку і прогулявся у самоті до скельного карниза на південний захід від того місця, де я вперше вийшов до краю Розколини. Виявилося, що нове місце огляду далеко винесене над рікою і з нього відкривалася просто незабутня панорама. Над невидимим високим водоспадом здіймався туман, і в мінливій запоні серпанку із його розпорошених крапель призахідне сонце множилося в десятках фіолетових сфер і ще більшій кількості веселок. Я спостерігав народження кожного їхнього спектра, стежив за тим, як він злітав у сутінковому небі, де й помирав. З охолодженням повітря в тріщинах, шпаринах та печерах плато тепле повітря починало підніматися, підхоплюючи за собою листя, галузочки і пасма туману у вертикальному потоці. В Розколині народжувався звук, так ніби сам континент озивався голосами кам’яних велетнів, співом гігантських бамбукових флейт, церковних органів завбільшки з палаци. У цій пісні лунали чисті бездоганні ноти найширшого діапазону — від дзвінкого сопрано і до найнижчого із басів. Я міркував про вектори вітру та їхній напрям відносно рифлених гірських стін, про печери глибоко під резонаторами тріщин у нерухомій корі планети та про ілюзію людських голосів, яку була здатна створити така випадкова гармоніка звукових хвиль. Але зрештою я облишив ці умовиводи і просто слухав прощальний гімн сонцю у виконанні Розколини.

Коли я йшов назад до намету у колі біолюмінесцентних ліхтарів, саме починалася світлова канонада метеорів, які осявали небо під віддалене гупання вогнелісся, що розганяло полум’яні брижі вздовж обрію на півдні та заході, нагадуючи собою артилерійський вогонь старожитніх воєн Старої Землі часів до Гіджри.

Уже в наметі я перебрав усі канали дальнього зв’язку на комлозі, але нічого, крім статичного шуму, не знайшов. Підозрюю, що навіть якби сюди колись долетів найбільш східний сигнал примітивних супутників зв’язку, які обслуговують фібропластові плантації, насправді крізь ці гори та життєдіяльність дерев тесла зміг би проникнути тільки жорсткий лазерний промінь або плюс-сигнал. На Пацемі в монастирі мало хто носив із собою персональні комлоги, але інфосфера завжди була під рукою, завжди доступна. Тут вибору не лишалося.

Я сиджу і під усе тихіший вітер дослухаюся до останніх нот із каньйону. Спостерігаю, як небо одночасно темнішає та спалахує, всміхаюся Туковому хропінню зі спальника надворі і кажу собі: «Якщо це заслання, то нехай буде так».

День 88

Тук мертвий. Його вбили.

Я знайшов тіло, коли вийшов з намету на світанку. Він спав надворі, всього-лишень у чотирьох метрах від мене. Говорив, що воліє спати просто зоряного неба.

Убивці перерізали йому горло вві сні. Крику я не чув. Правда, мені снилося, що в мене гарячка і мене доглядає Семфа. Снилося, як прохолодні руки торкаються шиї та грудей, торкаються розп’яття, що я його ношу з дитинства. Я стояв над тілом Тука, прикипівши очима до широкого темного кола, де кров’ю просяк байдужий грунт Гіперіона, і здригнувся від думки, що сон був більше, ніж сном — що вночі мене і справді торкалися руки.

Зізнаюся, моя реакція на те, що сталося, більше нагадує переляканого старого дурня, аніж священнослужителя. Я соборував Тука, але з нападом паніки покинув тіло свого сердешного провідника і відчайдушно заходився шукати в припасах хоч якусь зброю. Знайшов мачете, яким прорубував собі шлях у дощовому лісі, та малопотужний мазер[36], з допомогою якого планував полювати дрібну дичину. Не знаю, чи зміг би я ним позбавити когось життя, навіть рятуючи своє власне. Однак усе ще панікуючи, я озброївся мачете, мазером та потужним біноклем і рушив до великої брили на краю Розколини, звідки озирнув околиці в пошуках можливих слідів душогубів. Ніде нічого не ворушилося, якщо не брати до уваги крихітних деревних тваринок і павутиння, що, як ми ще вчора бачили, літало поміж гілля в лісі. Нетрі здавалися аномально густими та похмурими. На північний схід по стіні Розколини тягнулися сотні терас, виступів, скельних балконів, де собі могли знайти притулок цілі зграї дикунів. В тих бескидах та вічному тумані могла заховатися справжня армія.

Минуло тридцять хвилин безплідної варти і дурнуватого боягузтва. Я повернувся до табору і приготував тіло Тука до поховання. Дві години я копав годящу могилу у кам’янистому грунті плато. Загорнувши землю і скінчивши всі формальності, я не зміг придумати нічого особливого, що можна було би сказати про грубуватого, кумедного коротуна, котрий був моїм провідником.

— Наглянь за ним, Господи, — нарешті проказав я, огидний сам собі через таке лицемірство і глибоко переконаний, що звертаю ці слова тільки до себе. — Даруй йому безпечний шлях. Амінь.

Цього вечора я переніс табір на півкілометра північніше. Намет установлено на десятиметровій галявині, але з тилу його підпирає скеля, спальники я всі підгорнув поближче, і мачете з мазером лежать недалеко. Поховавши Тука, я перевірив припаси та коробки з устаткуванням. Вони нічого не взяли, крім решти громовідводів-розрядників. Першою думкою було, що ті, котрі хотіли вбити Тука і залишити мене тут назавжди, переслідували нас по вогнеліссю, але мотиву такого складного плану я вигадати не подужав. Якби це були робітники плантації, то зробити вони це могли ще вночі у дощовому лісі або ж (що значно краще з погляду убивці) глибоко в нетрях вогнелісу, де парочка обвуглених трупів нікого не здивує. Залишаються бікура. Мої примітивні підопічні.

Я подумував вернутися через огнелісся без громовідводів, але дуже швидко відмовився від цієї затії. Залишуся і, можливо, загину. Піду — загину напевне.

Три місяці, поки дерева тесла не поснуть. Сто двадцять місцевих діб по двадцять шість годин кожна. Ціла вічність.

Господи Ісусе, і за що мені таке? І чому мене не вбили минулої ночі, якщо я просто офіра для наступної… чи ще через одну?

Я сиджу на брилі, навколо мене сутеніє, я дослухаюся до скигління нічного вітру із Розколини, що тепер здається таким зловісним. І я молюся, а небо осявають перші криваві розчерки метеорів.

Промовляю слова до себе.

День 95

Жахіття минулого тижня загалом притлумились. Навіть страх помалу минає і стає банальщиною у дні, що настали після розв’язки.

З допомогою мачете я нарубав дрібних деревцят, із яких змайстрував сякий-такий піддашок і стінки, вкрив їх гамма-сукном, а шпарини між стовбурами зашпаклював мулом. Задня стінка — суцільний камінь. Я перебрав своє дослідне устаткування і навіть установив деякі прилади, але, боюся, скористатися ним тепер не доведеться.

Я почав заготовляти харчі, бо запаси морожених продуктів хутко зменшуються. Згідно із абсурдним