Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

— Так, — повторив я в тиші, — я ношу хреста.

Динамік комлога чітко проказав останнє слово: «Хлестофома».

Бікура всі разом кивнули і синхронно — наче колишні церковні служки — під тихе шелестіння стали на одне коліно.

Я відкрив був рота, щоби щось сказати, але не знайшов потрібних слів і його закрив.

Бікура так і стояли. Легіт ворушив у нас над головами шорстке листя і гілля челми, яке терлося одне об одне і видавало сухий звук, що свідчив про кінець літа. Найближчий до мене бікура зліва підійшов упритул, схопив мене за передпліччя дужими холодними пальцями і проказав речення, що його комлог витлумачив як «Гайда. Час іти в дім і спати».

Було пообіддя. Не впевнений, чи правильно комлог переклав слово «спати», що раптом могло виявитися фразеологізмом чи метафорою смерті, я кивнув і пішов за ними до села на краю Розколини.

Тепер я сиджу в хатині і чекаю. Надворі щось шурхотить. Хтось прокинувся. Я сиджу і чекаю.

День 97

Бікура називають себе «П’ять дюжин і десяток».

Останні двадцять шість годин я провів, спілкуючись із ними, спостерігаючи, занотовуючи свої думки під час їхнього двогодинного пообіднього «сну» і, взагалі, намагаючись задокументувати якомога більше інформації, перш ніж вони вирішать перерізати мені горло.

Щоправда, зараз мені вже здається, що в них немає наміру шкодити мені.

Учора після «сну» я говорив із ними. Інколи вони не відповідають, інколи їхні відповіді не кращі від бурмотіння та незв’язних слів, яких можна домогтися від забарних дітей. Після їхнього першого запитання та запрошення в день нашого знайомства жодне із них не звернулося до мене і нічого не промовило в мій бік.

Я вправно ставив обережні, зважені питання з професійним спокоєм вишколеного етнографа. Найпростіші, дуже предметні запитання, які тільки можна було вигадати, щоби не сумніватися в правильній роботі комлога. Останній мене не підводив. Але загальна сума відповідей нічого не додала до моєї обізнаності в порівнянні з тим, що я знав трохи більше двадцяти годин тому.

Урешті-решт, заморившись фізично і морально, я плюнув на професійну вправність і спитав у групи, з якою сидів разом, впрост:

— Ви вбили мого товариша?

Троє моїх співрозмовників не відривалися віді ткання на примітивних кроснах.

— Так, — відповів один із них, котрого про себе я став називати Альфою через те, що саме він першим підійшов до мене в лісі. — Ми перерізали горло твоєму товаришу гострим камінням, тримали його і затуляли рота, поки він пручався. Він помер справжньою смертю.

— Чому? — поцікавився я за якусь мить. Мій голос звучав сухо, немов тріск лушпиння кукурудзи.

— Чому він помер справжньою смертю? — не підводячи погляду, перепитав Альфа. — Тому що вся його кров вибігла і він припинив дихати.

— Ні, — уточнив я. — Навіщо ви його вбили?

Альфа мовчав, але Бетті (можливо, жінка), котра дружила з Альфою, на секунду покинула кросна і просто відповіла:

— Щоб убити його.

— Навіщо?

Відповіді незмінно ходили по колу і ні на йоту не прояснювали ситуацію. Після тривалої бесіди мене таки переконали, що Тука вбили для того, щоби він помер, а він помер, бо його вбили.

— У чому різниця між смертю і справжньою смертю? — спитав я, не довіряючи вже ні своїй витримці, ні комлогу.

Третій присутній бікура хрюкнув щось у відповідь, що в інтерпретації комлогу прозвучало як «Твій товариш помер справжньою смертю, а ти ні».

— Але ж чому? — не стримався я. — Чому ви не вбили мене?

Усі троє покинули бездумне ткацтво і поглянули на мене:

— Тебе не можна вбити, бо ти не можеш померти, — проказав Альфа. — Ти не можеш померти, бо належиш хрестоформі і йдеш шляхом хреста.

Я не маю уявлення, чого клята машина перекладає хрест то як «хрест», то як «хрестоформа». «Бо належиш хрестоформі».

По шкірі пробіг холодок, мені хотілося розсміятися. Невже я провалився в старе голографічне кіно із заяложеним сюжетом: якесь загублене плем’я має випадкового мандрівника, котрий випадково забрів до них, за «бога» і шанує його, допоки сердега не ріжеться під час гоління абощо і тубільці з полегшенням усвідомлюють, що їхній гість вочевидь смертний, а тому й приносять екс-божество у жертву?

Було би смішно, якби спогад про знекровлене обличчя Тука та його відкриту зяючу рану не був таким свіжим у пам’яті.

Їхня реакція на хрест незаперечно свідчила про те, що я маю справу з нащадками колись християнської колонії (католиків?), хоча мій комлог знав тільки про посадковий катер із сімдесятьма колоністами, які зазнали катастрофи на плато чотириста років тому і були переконаними неокервінівськими марксистами, не просто байдужими, а відверто ворожими стосовно будь-якої зі старих релігій.

Я вже подумував облишити цю небезпечну і слизьку як для подальшого спілкування тему, аж моя дурна потреба гнала мене вперед:

— Ви віруєте в Христа?

Порожній вираз облич не потребував словесного підтвердження.

— Христа? Ісуса Христа? Ви чули про християнство? Про католицьку церкву?

Жодної реакції.

— Католики? Ісус? Марія? Святий Петро? Павло? Святий Тейяр?

Комлог шумів за мною, але, здається, слова для них нічого не значили.

— Ви йдете шляхом хреста? — спитав я, борсаючись у пошуку останніх шансів на контакт.

Усі троє зиркнули на мене:

— Ми належимо хрестоформі, — промовив Альфа.

Я кивнув, нічого не розуміючи.

Цього вечора я заснув перед самим заходом сонця, а коли прокинувся, Розколина саме грала органну партію музики нічних повітряних потоків. На сільській терасі вона звучала значно голосніше. Навіть халупи, здається, їй підспівували у приспівах чимдужчого вітру, свистіли та скиглили своїми шпаринами між каменів, лопотіли гіллям стріх та дуділи в курні отвори.

Щось тут не так. Упродовж хмільної хвилини я раптом збагнув, що всі хатини порожні. Абсолютно всі. Я сидів на каменюці і розмірковував, чи це бува не моя поява спричинила якусь біблійну вихід-утечу місцевих. Музика вітрів скінчилася, а в розривах хмар метеори розпочали свою всеношну виставу, коли я раптом почув звук за собою, розвернувся і побачив усіх сімдесятеро членів П’яти дюжин і десятка.

Не сказавши ні слова, вони проминули мене і розійшлися по своїх халупах. Вогнів не світили. І я уявляв, як вони сидять по своїх домівках і витріщаються перед собою в нікуди.

Я барився надворі. Трохи згодом перетнув порослий травою карниз до скельного краю провалля. З нього вниз звисали кількаметрові жмути коренів та ліан, але вони нікуди не вели, а просто висіли собі в порожнечі. Та й хіба могли вони бути настільки довгими, щоби ними можна було спуститися цілі два кілометри аж на дно