Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Проте бікура, безперечно, прийшли звідти.

Безглузда ситуація. Я помотав головою і вернувся до своєї хатини.

Пишучи при світлі монідиску комлога, я намагаюся придумати спосіб застерегти себе від сюрпризів і дожити до світанку.

І на думку нічого мені не спадає.

День 103

Чим більше я дізнаюся, тим менше я розумію.

Більшість свого спорядження я переніс до своєї хатини, яку мені виділили для мого неподільного користування в селі.

Я фотографував, записував відео й аудіо, зробив голографічний знімок усього поселення та його мешканців. З усього видно, що їм байдуже. Я проектую їхні зображення прямо на стежки, а вони проходять крізь них, не звертаючи ніякої уваги. Я програю їм записи їхніх же голосів, а вони всміхаються, вертаються до себе під стріхи і сидять там безвилазно, б’ючи байдики і не промовляючи ні слова. Я пропоную їм різноманітні брязкальця на обмін, а вони їх забирають, але, скуштувавши їх на смак, лишають лежати, де взяли. Моріжок захаращений пластиковими намистинами, люстерками, клаптиками кольорової тканини і дешевими ручками.

Я розгорнув повноцінну медлабораторію, проте користі з неї нуль. П’ять дюжин і десяток не дозволяють себе оглядати. Не дають взяти кров на аналіз, хай скільки я їм показував, що це анітрохи не боляче. Вони відмовляються від діагностичного сканування. Одним словом, категорично проти будь-якої співпраці. Не сперечаються. Не пояснюють. Просто відвертаються і йдуть байдикувати далі.

Минув цілий тиждень, а я й досі не можу розрізняти чоловіків і жінок. Їхні обличчя нагадують візуальні головоломки, що змінюють свою конфігурацію, якщо з них довго не зводити погляду. Інколи обличчя Бетті виглядає беззаперечно жіночним, а вже за десять секунд усяке відчуття її статі минає і я наново вважаю, що вона (він?) — просто буква грецької абетки, Бета. З голосами так само. Тихі, бездоганно мелодичні, позбавлені всяких гендерних ознак голоси… вони мені нагадують кепсько запрограмовані домашні комп’ютери, які можна зустріти на відсталих планетах.

Я помітив за собою бажання хоч краєм ока побачити бікура голими. І це зізнання неабичого вартує єзуїту сорока восьми стандартних років. Але це нелегка задачка навіть для досвідченого вуайєриста. У них, здається, абсолютне табу наготи. Всі вбрані у довгий одяг, незалежно від того — гуляють вони чи сплять під час двогодинної сієсти. Для того щоби справити нужду, велику чи малу, вони йдуть подалі від села і, підозрюю, навіть тоді не знімають своїх лахів. Я ніколи не бачив, як вони купаються. Здавалось би, це мало викликати клопіт для органів нюху, але цих примітивних людей супроводжує всього лиш легкий солодкуватий запах челми.

— Ви ж колись роздягаєтеся? — забувши про делікатність, спитав я в Альфи, спраглий реальної інформації.

— Ні, — відказав одягнутий із голови до ніг Альфа і пішов сидіти та байдикувати в інше місце.

У них немає імен. Спершу мені це здавалося неймовірним, але тепер я в цьому переконаний.

— Ми — все, що є і що буде, — говорить найнижчий бікура, який мені здається жінкою і якого я зву Еппі. — Ми — П’ять дюжин і десяток.

Я перевірив записи комлогу і переконався в тому, що вже підозрював: поміж більш ніж шістнадцяти тисяч відомих людських культур не існує жодної, де не використовувались би індивідуальні імена. Навіть у вуликових громадах Луза окремі їхні члени фіксуються за номером категорії і простим кодом.

Я називаю їм своє ім’я, а вони витріщаються.

— Отець Поль Дюре, отець Поль Дюре, — торочить перекладач комлогу, але ніхто навіть не намагається повторювати за ним.

Якщо не брати до уваги щоденних колективних зникнень перед заходом сонця та повального двогодинного сну по обіді, бікура нічого не роблять спільно. Навіть селяться вони на галай-балай. То Ал спить із Бетті, то із Гамом, а то взагалі — із Дзельдою чи Пітом. У цьому немає ніякогісінької системи чи графіка. Щотридні всім посполом у сімдесят осіб вони ходять до лісу заготовляти харч і вертаються з ягодами, корою та коренями челми, фруктами та будь-якою іншою поживною здобиччю. Я був переконаний, що бікура — вегетаріанці, аж поки не побачив, як Дель жує похололий трупик дитинчати якоїсь деревної тваринки. Маленький примат, очевидно, зірвався з високої гілки. Значить, П’ять дюжин і десяток не гребують м’ясом, просто вони надто тупі для полювання.

Коли бікура хочеться пити, вони йдуть майже за триста метрів від села до потічка, що каскадом зривається у Розколину. І незважаючи на труднощі, які викликають такі походи, вони не мають ані міхів, ані глечиків, ані будь-яких інших ознак наявності посуду. Свій запас я тримаю у пластикових каністрах по десять галонів, але місцеві на нього навіть не зважають. Моя повага до цих людей у крутому піке, і підозрюю, не одне покоління живе в цьому селі без жодного джерела води поруч.

— Хто побудував ці хати? — питаю я. Слова «село» у них немає.

— П’ять дюжин і десяток, — відказує Вілл, якого я вирізняю серед інших завдяки поламаному пальцю, що погано зрісся. У них у всіх є якась унікальна характеристика, проте інколи в мене таке враження, що простіше розрізняти ворон.

— Коли їх побудували? — не здаюся я, хоча давно мав би засвоїти, що на запитання із словом «коли» відповідей не буває.

Вілл мовчить.

Щовечора вони спускаються у Розколину. По лозах. На третій вечір я спробував поспостерігати за цим масовим походом, але шестеро з них відігнали мене від краю провалля, спокійно, але наполегливо загнавши назад до хатки. Я вперше спостерігав за діями бікура, що мали б якийсь натяк на агресію. Сидів після цього і думав.

Наступного вечора, коли вони рушили туди знов, я швиденько пішов до себе, навіть не озираючись на них, але після їхнього повернення сходив забрати камеру і триногу, які до цього залишав на тому самому краю тераси. Таймер спрацював ідеально. На голографічних знімках бікура хапаються за ліани і вправно спускаються вниз зі скелі, геть ніби маленькі мавпочки, що рясно живуть у челмових лісах та в яз-деревах. Під карнизом вони зникли.

— Куди ви щовечір лазите зі скелі? — спитав я в Ала наступного дня.

Дикун обдарував мене янгольською посмішкою Будди, яку я вже навчився ненавидіти.

— Ти належиш хрестоформі, — відказує він, ніби ці слова мені мали би все пояснити.

— Ви молитеся внизу під скелею?

Жодної відповіді.

Я ще хвилинку подумав.

— Я також іду шляхом хреста, — сказав я, розуміючи, що в перекладі це прозвучить як «належу хрестоформі». Для цього комлог мені вже не потрібен, але діалог надто важливий, щоби покладатися на волю випадку. — Хіба