Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

На якусь миті мені здалося, що Ал замислився. Він наморщив лоба, і я збагнув, що це я вперше бачу, як хмуриться хтось із П’яти дюжин і десятка.

— Не можна, — нарешті проказав він. — Ти належиш хрестоформі, але ти не один із П’яти дюжин і десятка.

Було видно, що для того, аби відрізнити одне від другого, йому довелося скористатися кожним нейроном і синапсом у мозку.

— Що ви зробите, якщо я спущуся в провалля? — поцікавився я, навіть не сподіваючись почути відповідь. Мій досвід свідчив, що питання про гіпотетичні події завжди лишалися риторичними.

Але не цього разу. Обличчя знову набуло безтурботного виразу, на нього повернулася янгольська посмішка, й Альфа тихо проказав:

— Якщо ти спробуєш спуститися у провалля, ми придавимо тебе до трави, візьмемо гостре каміння, переріжемо тобі горло і зачекаємо, поки твоя кров перестане бігти, а твоє серце зупиниться.

Я змовчав. Не знаю, чи він чув, як молотилося в мене у грудях. «Що ж, — подумалося мені, — принаймні, тепер можна не переживати, що тебе вважають богом».

Мовчанка затягувалася. Нарешті Ал виголосив іще одне речення, про яке потім я ніколи не переставав думати.

— А якщо ти це зробиш іще раз, нам доведеться тебе знову вбити.

Якийсь час ми дивилися один на одного, кожен, я впевнений, переконаний у тому, що його співбесідник — цілковитий ідіот.

День 104

Із кожним новим відкриттям я розумію все менше.

Від найпершого дня у селі мене бентежила відсутність дітей у ньому. Тепер, проглядаючи свої записи, я бачу часті згадки про це у регулярних звітах, які я надиктовував у комлог, але жодного слова не сказано про це в тому шарварку, що я зву своїм щоденником. Можливо, мене просто лякали висновки, які самі по собі напрошувалися у зв’язку із цим.

Мої часті і незграбні спроби розвіяти цей туман загадковості наражалися на вже звичні одкровення П’яти дюжин і десятка. Людина, яку я розпитував, блаженно всміхалася і відповідала такою нісенітницею, що на її тлі будь-який сільський дурник із найзадрипанішого села Всемережжя видавався би премудрим джерелом афоризмів. Хоча в більшості випадків ніхто нічого не відказував узагалі.

Якось я зупинився перед одним із бікура, якого прозвав Делем, і не відходив, поки той не помітив моєї присутності.

— Чому тут немає дітей? — спитав я.

— Ми П’ять дюжин і десяток, — тихо відповів він.

— Де немовлята?

Мовчанка. Він не уникав відповіді, просто витріщався на мене бездумним поглядом.

Я набрав повітря у груди:

— Хто у вас наймолодший?

Здавалося, Дель напружено мислив, змагаючись із сенсом запитання. І програв. Я був спантеличений, невже бікура настільки втратили відчуття часу, що будь-яке аналогічне запитання приречене на мовчанку? Через пару хвилин Дель тицьнув пальцем на Ала, котрий, зігнувши спину під сонцем, працював на примітивних кроснах.

— Він повернувся останнім.

— Повернувся? — перепитав я. — Звідки?

— Ти належиш хрестоформі, — абсолютно беземоційним голосом, у якому не відчувалося навіть нетерплячості, говорив Дель. — Ти повинен знати шлях хреста.

Я кивнув. Мені вже вистачало знань і досвіду, щоби зрозуміти, що звідси вже починалися алогічні манівці, на які так часто сходили наші діалоги. Я гарячково намагався вхопитися за тонку ниточку інформації.

— Значить, Ал, — махнув я в його бік, — народився останнім. Тобто повернувся. Інші теж… повернуться?

Не впевнений, що сам зрозумів своє запитання. Як можна щось розпитувати про чиєсь народження, коли не існує навіть слова на позначення дитини і поняття часу? Однак Деля, схоже, це не спантеличило. Він кивнув.

Заохочений, я одразу поцікавився:

— То коли ж народиться… повернеться наступний із П’яти дюжин і десятка?

— Не можна повернутися, поки не помреш, — зауважив мій співбесідник.

Раптом у мене промайнуло осяяння.

— То нових дітей… нікого нового не буде, поки хтось не помре, — проказав я. — А ви зниклого товариша заміняєте, щоби зберегти П’ять дюжин і десяток?

У відповідь Дель знову промовчав, і я вирішив, що його тиша знаменує ствердну відповідь.

Схема досить-таки зрозуміла. Бікура дуже серйозно ставляться до своєї кількості у П’ять дюжин і десяток. Кількість людей у їхньому племені сімдесят осіб — саме стільки зареєстровано у списку пасажирів на посадковому катері, що зазнав тут аварії чотириста років тому. Таких збігів просто не буває. І коли хтось помирає, вони дозволяють народитися дитині, щоби замістити зниклого дорослого. Все просто.

Просто, але неможливо. Природа і біологія діють інакше. Окрім проблеми мінімальної популяції, є чимало інших дурниць. Попри складнощі у визначенні віку цих людей із гладенькою шкірою мені очевидно, що старших від молодших відділяє не більше десятка років. І хоча всі вони поводяться немов діти, їхній середній вік варіюється від 35 до 45 стандартних років. Де найстаріші? Де батьки, дядьки на сконі віку і неодружені тітоньки? За таких темпів усе плем’я постарішає приблизно в один і той самий час. Що станеться, коли вони всі сягнуть нерепродуктивного віку і надійде пора заміняти когось із членів громади?

Бікура ведуть нецікавий, малорухомий спосіб життя. І нещасливих пригод — навіть з урахуванням того, що їхнє селище розташувалося на краю Розколини — повинно бути мало. Хижих тварин тут немає. Сезонні варіації мінімальні, а кількість їжі майже не змінюється. Але навіть за таких умов просто неможливо, щоб за всі чотириста років їхнього існування в племені не було ані пошестей, не рвалася надто велика кількість ліан, з яких тубільці зривалися в провалля, або що-небудь інше не призводило до аномально високої смертності, якої з давніх-давен бояться всі страхові компанії.

Що тоді? Плодяться і розмножуються, щоби покрити різницю у своїй кількості, а потім знову повертаються до своєї асексуальної поведінки? Невже бікура настільки відрізняються від усіх і ні них типів відомих людських культур, що аж мають сезон парування, який настає тільки раз на кілька років або й цілий десяток? Або раз на життя? Сумнівно.

Я сиджу в халупі і розмірковую над варіантами. Один із них — це можливість того, що ці люди — довгожителі-рекордсмени, що зберігають репродуктивний потенціал упродовж більшого періоду свого життя, якщо не брати до уваги ситуацій, коли поповнюють кількість населення внаслідок нещасливих випадків. Але це аж ніяк не пояснює їхній приблизно однаковий вік. Та й механізмів, що пояснили б таку рекордну тривалість життя, немає. Найліпші ліки проти старіння, які вигадали у Гегемонії, дозволяють подовжити життя трохи більше як до ста стандартних років. Профілактичні заходи відтермінували розквіт сил майже до сьомого десятка (мого віку), але тільки клон-трансплантати, біоінженерія та інші