Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

витребеньки, доступні справжнім багатіям у Всемережжі, дозволяють займатися плануванням сім’ї у сімдесят і танцювати на власний день народження у сто десятий ювілей. Якби споживання коріння челми і свіже повітря плато Розкрилля справляли такий разючий ефект на старіння, все населення Гіперіона жувало би цю рослину, а на планеті ще пару сторіч тому побудували би власний телепорт, так щоби кожен громадянин Гегемонії з універсальною карткою планував би сюди свою відпустку й оселявся тут на пенсії.

Ні, логічнішим мені видається той висновок, що бікура мають нормальну тривалість життя, народжують дітей з нормальною періодичністю, от тільки вбивають своїх немовлят, якщо в них немає потреби. Можливо, вони і не вбивають новонароджених, а контролюють народжуваність в інший спосіб, або ж утримуються від статевого життя, аж поки вся їхня громада не досягає того віку, коли нова кров уже буде потрібна геть незабаром. І тоді масове народження немовлят в один і той самий час пояснювало би приблизно однаковий вік усіх одноплемінників.

Але хто ж навчає молодь? Що відбувається із батьками та іншими старими людьми? Невже бікура передають рудименти того непорозуміння, що зветься їхньою культурою, нащадкам, і йдуть помирати? Може, це якраз і зветься «справжньою смертю» — ліквідація цілого покоління? Невже П’ять дюжин і десяток убивають себе в обох кінцях дзвоноподібної кривої[40]?

Ці міркування не мають жодного сенсу. Я навіснію від того, що мені бракує навиків розв’язання задач. Поле, тобі потрібна стратегія, згідно з якою можна буде поводитися далі. Тож воруши своїм ледачим єзуїтським задом.

ПИТАННЯ: Як розрізняти статі?

РОЗВ’ЯЗАННЯ: Підманути або змусити парочку цих сердег і провести медогляд. З’ясувати, звідки взялося це табу на голизну, розгадати загадку сексуальних ролей у племені. Громада, існування якої залежить від строгого утримання в статевому житті з метою контролю за кількістю населення, — це моя робоча теорія.

ПИТАННЯ: Звідки цей фанатизм у дотриманні П’яти дюжин і десятка — кількості, з якої розпочалася колонія першопоселенців?

РОЗВ’ЯЗАННЯ: Набридати, поки не дізнаєшся.

ПИТАННЯ: Де всі діти?

РОЗВ’ЯЗАННЯ: Наполягати і розглядати, поки не дізнаєшся. Можливо, ці вечірні походи вниз по схилу мають до цього відношення. Можливо, там у них дитсадок. Або гірка крихітних кісток.

ПИТАННЯ: Що значать слова про «належати хрестоформі» і «шлях хреста», якщо це не перекручення початкових релігійних уявлень колоністів?

РОЗВ’ЯЗАННЯ: Дійти до першопочатків. Можливо, їхній щоденний спуск по схилу має релігійну природу?

ПИТАННЯ: Що знаходиться нижче по схилу?

РОЗВ’ЯЗАННЯ: Лізти і дізнаватися.

Завтра, якщо я вгадав із їхнім розкладом, всі п’ять дюжин і десяток із П’яти дюжин і десятка помандрують у ліс на кількагодинні заготівлі. Цього разу я з ними не піду.

Цього разу я махну через край і спущуся по схилу.

День 105

09:30 — Дякую Тобі, Господи! Дякую за те, що дозволив побачити те, що я сьогодні бачив.

Дякую Тобі, Господи! Дякую за те, що привів мене сюди в цей час, щоби побачити докази Твоєї Присутності.

11:25 — Едуаре… Едуаре!

Я маю повернутися. Показати тобі все! Показати геть усім.

Я вже зібрав усе, що мені потрібно, склав диски камери і фільм у торбинку, яку я сплів із листя азбестника. У мене є харчі, вода, мазер зі слабким зарядом. Намет. Спальник.

Шкода тільки, що громовідводи-розрядники вкрали!

Можливо, вони досі в бікура. Ні, я обнишпорив усі їхні халупи та навколишній ліс. Вони їм ні для чого.

Байдуже!

Сьогодні виходжу, якщо зможу. Принаймні вийду якнайскоріше.

Едуаре, в мене все записано на плівку і диски!

14:00 — Сьогодні через вогнелісся не пройти. Дим мене прогнав, коли я ще навіть не дістався до активної зони.

Я повернувся до села і ще раз проглянув голограми. Це не помилка. Чудо справжнє.

15:30 — П’ять дюжин і десяток повернуться з хвилини на хвилину. Раптом вони дізнаються? Раптом вони тільки оком кинуть на мене і зрозуміють, що я був там?

Можна сховатися.

Ні, навіщо ховатися? Господь не для того мене так далеко сюди привів, щоби показати це все, а потім дати загинути від рук цих горопашних дітей.

16:15 — П’ять дюжин і десяток повернулися і розійшлися по хатах, навіть не глянувши на мене.

Я сиджу у дверях свого житла і не можу покинуть усміхатися, сміятися, молитися. Трохи раніше я вже сходив на край Розколини, проказав службу і причастився. Мешканці села полінувалися навіть голову у мій бік повернути.

Коли ж я зможу піти звідси? Доглядач Орланді і Тук говорили, що вогнелісся у повній силі тільки три місцеві місяці, сто двадцять днів. А потім заспокоюються десь на два. Ми з Туком прибули сюди на 87-й день…

Я не витерплю іще сто днів, що за цей час світ… усі світи не знатимуть такої новини.

От би якийсь екраноліт наважився на політ цим осонням понад огнелісом, щоби забрати мене звідси. От би достукатися до одного з тих супутників-інфокоректорів, які обслуговують плантації.

Можливо все. Чудеса вже на порозі.

23:50 — П’ять дюжин і десяток спустилися в Розколину. Навколо мене здіймається хор голосів вечірнього вітру.

Як мені прикро, що я зараз не з ними! Там, унизу.

Власне, я можу зробити іншу, не менш прекрасну річ. Я заколінкую край провалля і молитимуся під звуки всепланетного органа і спів небес на славу реального присутнього тут Бога.

День 106

Коли я прокинувся, ранок був ідеальним. У темно-бірюзовій оправі неба сяяв кривавий самоцвіт сонця. Я стояв біля входу до своєї хатини і спостерігав, як розсіюється вранішній туман, як добігає кінця крикливий концерт деревних приматів, як теплішає навколишнє повітря. Я повернувся всередину і ще раз проглянув свої плівки та диски.

Я розумію, що в учорашній збудженій писанині і словом не прохопився про те, що ж саме відкрилося мені під бескидом. Зараз розкажу. В мене є і диски, і фільмівки, і записи комлогу. Проте цілком можливо, що єдиним свідченням може залишитись тільки цей щоденник.

Через край провалля я перемахнув учора о 07:30. Усі бікура пішли на заготівлі до лісу. Спуск ліанами здавався досить простим. Між собою вони переплелися настільки густо, аби створити таку собі мотузяну драбину на більшості ділянок. Та варто мені було почати свій шлях униз, як часто, аж до болю заторохтіло серце. Річка піді мною бігла на глибині трьох тисяч метрів. Долаючи сантиметр за сантиметром крутосхилом і намагаючись не дивитися під ноги, я чимдуж тримався і ні на мить не випускав із рук принаймні дві ліани.

Сто п’ятдесят метрів я