Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

з неї. Хоч він уже вичерпався, вивільнився сам, а тим часом мозок жив власним життям. Олег досі не йняв віри: все це сьогодні трапилося з ним, сорокарічним, втомленим і, чого там, не найбажанішим самітником у київських хащах. Звичка крутити в голові все, що трапляється, заганятися, продукувати різні версії стосовно однієї події заважала, як ніколи. Мері подарувала забуття й відчуття повної свободи лише на якихось півгодини — від моменту, коли Кобзар потягнувся до неї, а вона зробила вигляд, що опирається.

Обоє розуміли й приймали цю гру.

— Що? — запитала вона тихо, торкаючись губами вуха.

— Добре, — іншого слова не знайшов.

— Знаю. Побудь так іще.

Мері притиснулася щільніше, мовби намагаючись зростися з ним намертво, назавжди. Олег провів рукою по її тілу, посунувши до живота й затримавшись на шрамі, який відчув раніше, коли роздягав, та роздивитися не мав змоги — вона попросила вимкнути світло. Потім стало не до того, але зараз палець уже водив згори вниз.

— Не треба, — в її голосі з’явилася суміш невдоволення й роздратування.

— Я бачив багато рубців.

— Дуже цікаво.

— У тебе свіжий. Відносно. Шкірка тут, на зашитому місці, ще тонка.

— Відчепися, — Мері прибрала його руку, але лишилася лежати згори.

— Тебе різали. Не так давно. Не вчора, ясно. Навіть не місяць тому. Давніше.

— То й що?

— Ти чогось боїшся. Тобто, когось. І тут шрам внизу живота. Або ти грала від самого початку й справді такою казкою чіпляєш незнайомих чоловіків, або для страхів є причини. Кажи, коли вже ми тут.

— Старший, а дурний, — Мері зітхнула, повільно сповзла, та не відсторонилася, тепер притислася вже під боком, поклала руку йому на груди, провела легенько. — Кесарів розтин. Знаєш, з чим таке їдять?

Кобзар посунувся, аби було зручніше повернути голову. Вікна не запнув. На небі стояв повний місяць. Навіть при такому благенькому світлі побачив, як знову напружились м’язи на її обличчі, а великі очі блимнули на мить небезпечним вогником і кліпнули.

— Так, — Олег сперся на лікоть, дивлячись на Мері згори. — Ти народила.

— Це злочин? — вона відсунулася до стіни, очі блиснули.

— Ні, звичайно. У Пасічника... — він не зрозумів, чому його раптом прорвало й понесло, поспішив зажувати, — ну... тобто... Одного мого давнього товариша... Тобі воно не треба...

— Ой, кажи вже, як почав.

— У мого приятеля нема дітей і не може бути. Хоча він у шлюбі двадцять років. Із жінкою проблеми, й не тільки ці. Коротше кажучи, народити не злочин, а щастя.

— Тобі звідки знати. Не схоже, аби ти був батьком.

— Такі люди, як я, теж бувають, — признався Олег не так Мері, як собі. — Не всі готові до батьківства. Я ніколи не думав про це. Може, якби наважився... — його знову вело не туди. — Але я про тебе зараз. Дитина жива? Вибач, коли що.

— Жива й здорова, — тепер Кобзар почув виклик.

— Радий. Наступне питання: вона ж маленька ще зовсім. Де дитина і з ким?

— Ти не з соціальної служби часом? — Мері відсунулася ще далі.

— Послухай, я хочу розібратися. Все складається не дуже добре. Молода мама маленької дитини не має даху над головою, тиняється бозна-де. Явно чогось боїться. Правда, маєш сказати — кажи. Не дивись на цю хату. В мене є непогані контакти. Допоможуть, якщо треба.

— Не треба, — відрубала Мері сухо. — Сама якось вигребу.

— Поки не вигрібаєш.

— Хочеш, аби встала й пішла?

— Ми підемо разом. Поїдемо. Я відвезу тебе до дитини, хоч би де вона була. І спробую вирішити проблему, хоч би якою вона була.

— Свої вирішуй, ага?

Мері не встала, але ображено відвернулася до стіни, потягнувши на себе жорстку, солдатську ковдру.

Кобзар ліг на спину, поклав руку дівчині на плече. Вона різким рухом скинула її раз, потім, коли спробував ще — вдруге. Олег облизав пересохлі губи. Хотілося пити, та води з кухні так і не приніс, а вставати лінувався. Глянув на млинець місяця за вікном, потім — на стелю.

Отже, дівчині є про що мовчати.

Нічого дивного, від початку запідозрив неладне.

Не хоче ділитися з першим-ліпшим. Гаразд, він чудово все розуміє. Він так само має, що приховувати, хоча його історія відома. Так, минув час, перебилося іншим, ледь не щодня новини підкидають приводи для ненависті разом із черговими об’єктами. Та все одно воно вилазить. Іноді кортить поговорити про все, навіть краще з кимось випадковим. Замість того старанно завертає по дорозі додому в нічний маркет, аби раз-по-раз заглушити прикрі спогади.

Бо повертаються.

Хоч Олег Кобзар не вчинив тоді нічого кримінального.

Застрелити Свистуна під час бійки, хай він триста разів покидьок, — злочин набагато серйозніший.

А тут...

18

Це трапилося на війні, у районі Гранітного, пізньої осені.

Тоді російська та українська армії зупинилися після першого укладеного перемир’я, хай дуже хисткого й непевного. Росіяни святкували перемогу, навіть дражнилися у соцмережах. Українські солдати прагнули кривавої помсти за бійню під Іловайськом, але в Мінську їм чомусь заборонили стріляти у відповідь. Накрило враження: їх кинули, лишили напризволяще, зробили розмінною картою в невідомих, недосяжних, незрозумілих у окопах політичних іграх та договорняках. Кобзар тоді чи не вперше відчув себе заручником чужих інтересів, нікому не потрібним, хіба якщо почнуть торгуватися й робити вояків крайніми, хоч би як розвивалася ситуація далі. Поки високі сторони радилися в білоруській столиці за круглим столом, ходили чутки: ось-ось добровольців та бійців регулярної армії змусять відступити, відсунутися туди, звідки влітку почали впевнений наступ. Доведеться віддати назад Маріуполь, Слов’янськ, інші міста й села, закріпити лінію розмежування по кордонах Донеччини та Луганщини — ще й вибачитися за потовчених сепарів.

Цього не сталося. Не відбулося взагалі нічого. Армії лишилися там, де були, глибоко зарившись у землю. Почалася затяжна позиційна війна, і командири отримали наказ давати здачі, не афішуючи це. У відповідь на снаряди з ворожого боку туди теж насипали, а коли з Генштабу вимагали пояснень — на передовій щиро робили вигляд, що ніхто нічого не розуміє. У штабі так само сиділи не дурні, і сварилися для порядку. Всі морозилися, бо такими виявилися закони нової війни. Тим часом рук ніхто не складав. За лінію фронту з обох боків час від часу