Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

не фрукти нюхати приїхала, — він завченим жестом скрутив пляшці голівку.

— Приїхала... Втекла, Олеже. Ми тікали. Тільки хтось від бомб, ми — від телека, — тепер її посмішка світилася смутком.

— Зовсім каша якась. Монастирі, абрикоси, телевізор. Чекай, зараз, — Кобзар повернувся, зупинився в дверях. — Чи з одного посуду будемо?

— Ми мало знайомі. Тягни чисту тару. Хіба захочеш, аби я читала твої думки.

На кухні Кобзар на коротку мить завмер біля вікна, невідомо що видивляючись у ночі. Місто не думало гасити вогні, довкола кожна мураха жила своїм життям. Мері мала рацію. Дуже важливо знати, що й для чого ти робиш сьогодні, завтра, за місяць чи рік. Він поки не пояснив собі до пуття, пощо привіз до свого неохайного самітницького лігва дівчину з Донбасу, молодшу за нього років на двадцять.

Мері могла бути його донькою.

Женучи непотрібне геть, Олег пошукав і знайшов чисту склянку. З тією, що лишив на комоді, вона була розпарована. Та — висока, кругла, матова, з половинками яблука по боках. За задумом виробника, такий посуд призначався для соків. А зараз в руці він стискав пузату прозору посудину з товстого скла. Звідки вона взялася, поняття не мав. Але в барах у такі націджують міцний алкоголь, за вимогою клієнтів додаючи туди кубики льоду.

Нова форма цивілізації.

Повернувшись, Кобзар застав Мері вже на підлозі. Вона сповзла, обперлася спиною об диван, саме скидала другий чобіток.

— Курити в тебе тут можна? Ми ж купили куриво.

— На кухні. Тут я сплю.

— І що такого? Провітриш.

Гостя вже по-хазяйськи шукала цигарки. Йому нічого не лишалось, окрім як принести з кухні круглу скляну попільницю. Викресав вогню, нахилився, підніс запальничку. Мері затягнулася так, наче спраглий прочанин, що допався до мілкої калюжі в пустелі після тривалого виснажливого переходу. Кобзар прочинив вікно, пускаючи вогке березневе повітря. Хлюпнув у склянки щедро, теж влаштувався на підлозі навпроти гості.

Пити вона не спішила. Покрутила склянку у пальцях, дивлячись крізь скло на світло.

Олег зробив великий ковток, лиш після того закурив сам.

— Кажеш, каша, — промовила Мері замислено, погойдуючи склянкою й роздивляючись обшарпані шпалери на стіні навпроти. — Справді, таку кашу заварили... В бабусиній кімнаті телевізора не було. Гріх. Ліжко з панцерною сіткою, полуторне, койка, знаєш. Килимок на стіні, килим на підлозі. Стілець. Решта — ікони, ікони, ікони. Вона не збиралася нікуди тікати, їй завжди було добре в тих чотирьох стінах. Мало розумілася на тому, що відбувалося довкола. Зате тато, гірничий інженер, від ящика, — кивок на телевізор, — не відлипав. Як почали показувати, скільки й де стріляють, почалася паніка. Тиха спершу, потім уже розігнав по повній.

— А за кого він... був?

— За мир, — відрізала Мері. — Ровеньки не бомбили. Стріляли десь в окрузі, але в нас кругом стріляли. Та коли на вулицях побачив російські танки, почав пакувати речі. Мама стримувала. Я просила — не спіши, обійдеться все. Він уперся: мене, каже, розіпнуть, бабу застрелять, вас із мамою поґвалтують, дім наш роздовбають прямою наводкою.

— Хто? Кого боявся?

— Війни, — дівчина нарешті пригубила зі своєї склянки. — Я кажу — то росіяни, не наші. А там усе одно, хто в кого стріляє. До лампи, хто кому що винен. Батькові показали війну по телевізору, він її злякався. Як зайшли російські козачки, оголосили свою владу й почали вивозити кудись вугілля вагонами, планка в нього впала отак, — долоня завмерла в сантиметрі від підлоги. — Родичі є в Харкові, під Києвом брат мамин живе. Але ж туди доїхати треба. У нас ні машини, нічого. Тобто, — Мері знову пригубила, — в тата був старий «Жигуль», синій. Все казав, іномарки здохнуть, а зроблене в Союзі всіх переживе. Так віджали.

— Козаки?

— Не питала, хто. Всі в камуфляжі, в папахах, з калашами. Ходили вулицею, від двору до двору. Показували якийсь папірець, типу розпорядження комендатури. Але могли й не показувати. Для чого, в них же автомати. Реквізували на потреби республіки весь транспорт, який був на ходу. Причому кожен власник сам мусив відігнати машину туди, куди скажуть. Й неодмінно взяти розписку. Ми, кажуть, не бандити. Потім, після перемоги, за такою розпискою всім усе повернуть. Чи компенсують грішми. В рублях.

Таких історій Кобзар наслухався на війні.

Не перебивав.

Налив ще собі та Мері.

— Отут раптом баба стала в пригоді, — вела далі дівчина, мовби говорила сама до себе, сповідалася, хоч напевне розказувала комусь не раз і не два. — Не знаю, звідки в неї такі знайомства. Але в якийсь момент прийшов чоловік. З бородою, опецькуватий, мало говорив. Велів збиратися й чекати. Вночі приїхав на джипі, не новому, та яка різниця. Нас чотирьох на борт. Сумки в багажник. Двісті з гаком кілометрів через Луганськ на Святогорськ. Як блокпости проскочили — не скажу, не знаю. Уже там розмістив тимчасово в монастирі. Так я келію й побачила. Нічого особливого. Кімната в гуртожитку.

— Розчарована? — Олег торкнувся краєм своєї склянки її.

— Просто кажу: все не так, як уявляєш.

— Далі що було?

— А нічого особливого! — Мері враз огризнулася, навіть трохи відсунулася вбік. — Пожили трохи там, трохи там. Потім нас обізвали нахлібниками. Якийсь час тинялися по різних точках, де нібито сприяли біженцям.

— А насправді?

— Ні фіга там не гріло насправді, — відмахнулася вона. — Ніби сам не знаєш, яка там допомога. Ставлять десь на облік, виділяють якісь копійки, пропонують кудись іти підлоги мити. Інженерові гірничому, з дипломом, ага. Коротше, вистачило батьків не на довго. Ще ж бабуся, сам розумієш. Так само, тим маршрутом, назад повернулися всі.

— Ти лишилася.

— Як бачиш.

— І зараз ховаєшся від когось. Чи вигадала?

— Не має значення.

— Має.

— Тоді вважай, що я отак чіпляю мужиків. Перших-ліпших. Бо ночувати ніде.

— А це правда?

— Теж не має значення. Я ж тут.

Очі — втопитися можна.

Допила махом.

Кобзар теж.

Справді, не має значення. Він сам хотів, аби Мері поїхала до нього. Не лише тому, що давно не був із жінкою.

Набридло говорити до телевізора.

17

Перестала тремтіти, але лишилася згори.

Тіло давало сигнали, зрозумілі лише коханцям, котрі щойно випили один одного до денця. Мері отак, мовчки, просила Кобзаря лишатися, не виходити