IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Розділ 8: Таємничий камінь і пророчі сни

Того вечора, коли ліс вбивався в нічний спокій, а хмари затягнули небеса, Меланія відчула, як її душа почала завмирати. Вона лежала у своєму скромному ліжку в хаті на краю лісу, але серце її билося незвично сильно. Золотий камінь, що вона тримала в руках, пульсував у такт її серцю, випромінюючи світло, яке не давало їй спокою.

 

Її очі закрилися, і вона поринула у сон. Але це був не просто сон — це була подорож у саму суть її існування.

 

У сні Меланія опинилася на тому самому ритуальному колі, де нещодавно проходила ритуал сили. Але тепер усе було по-іншому: навколо неї висіла туманна, майже матеріальна сутність Золотого каменя. Він випромінював не тільки світло, а й величезну енергію, наче древній магічний потік, що течією поривався вперед, до нового світу.

 

В її руках камінь став важким і холодним, мовби не дозволяв рухатися. Тоді з темряви перед нею виринула фігура — не людська, але й не зовсім безформна. Це була жінка, або, точніше, дух, що нагадував матерію лісу і неба.

 

— Ти не просто нащадок мольфарів, — сказала фігура, її голос лункав у всіх куточках її свідомості, і Меланія відчула, як він проникає прямо в її нутро. — Ти — частина цього світу. Золотий камінь — це твоя душа, твій шлях, твоя сила. Тільки коли ти приймеш її цілком, ти зможеш здійснити своє призначення.

 

Меланія стояла перед цією фігурою, відчуваючи, як світло від каменя стає все яскравішим. В її свідомості спливали картини. Вона бачила, як ліс розцвітає, як річки переповнюються водою, як всі створіння в ньому знаходять своє місце. І водночас перед її очима розгорталися темні образи — уламки дерев, згаслі вогнища, тінь, що поглинала світло.

 

— Ти повинна вибрати, — сказав дух. — Прийняти свою долю або залишити її позаду.

 

Меланія відчула, як біль пронизує її душу, а всередині з’являється розрив — її теперішня сила і те, чим вона була раніше. Це була боротьба між її минулим і теперішнім, між її страхами і надіями. З одного боку — її родина, що чекає на неї, місто, яке вона так і не змогла забути. З іншого — ліс, сила природи і те, що вона могла стати.

 

— Я вибираю… вибираю цей шлях, — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце її спокійно зупиняється у своєму вирішенні.

 

І раптом камінь в її руках почав світитися ще яскравіше, поглинаючи темряву навколо, і проривний потік енергії увірвався в її тіло. Вона відчула, як її душа зливається з цілим лісом, з кожним деревом, кожною травинкою, і як вона сама стає частиною цієї величезної енергії.

 

І ось, перед її очима знову виникла постать Марка. Він стояв поруч, як завжди, спокійний, але з виразом, що виказував якусь неймовірну близькість. Його погляд був наповнений підтримкою, і він простягав до неї руку.

 

— Ти зробила це, — сказав він, і його голос у сні був таким же реальним, як і всі інші образи. — Ти прийняла свою силу.

 

Меланія простягнула руку, і, торкнувшись його, відчула, як їхня енергія зливається в одну, потужну хвилю. Це був не просто контакт — це було відчуття, що їхня зв’язок тепер набагато глибший, ніж просто дружба. Це було щось більше — наче два світи, що стали одним, як дві душі, що не можуть існувати одна без одної.

 

Відразу ж, як тільки вона це зрозуміла, все навколо неї розсипалося, і вона прокинулася.

 

Вранці, коли сонце ледве почало пробиватися крізь гілки дерев, Меланія відчула, як її тіло наповнюється новою силою. Її думки були ясними, а всередині серця пульсувала таємнича енергія. Золотий камінь у її руках тепер здався їй не просто предметом, а частиною її істоти, яка була з нею завжди.

Відчуття нової сили, що з’явилася в Меланії після сну, не покидало її, але разом із тим вона відчувала, як з кожним днем її внутрішній мир ставав все важчим. Сила каменя і єдність з лісом здавалося, могли зробити її непереможною. Однак навіть найбільша сила не завжди може захистити від того, що давно заховане в тінях минулого.

 

Наступного ранку, коли вони разом із Марком вирушили далі в ліс, спокій, що огорнув її після сну, поступово почав зникати. Ліс, який ще вчора здавався таким мирним і втішним, тепер вражав своєю глибокою таємничістю. Меланія відчувала, як її зв’язок з цим місцем став ще глибшим, але разом із тим кожен крок був як наближення до чогось, що вона намагалася уникнути.

 

— Ти все ще переживаєш, чи не так? — запитав Марко, коли вони спільно йшли стежкою, що вела глибше в ліс.

 

Меланія кивнула, її серце билося рівно, але все одно відчувалася тяжкість. Вона не могла збутися того відчуття, яке виникало в неї після пророчого сну. Щось важливе було втрачено або приховано від неї. Їй було важко пояснити це, але вона відчувала, що її шлях ще не завершений.

 

— Це не просто страх, — сказала вона, зупиняючись і дивлячись у глиб лісу. — Я знаю, що мій шлях призведе мене до чогось важливого. Але я не знаю, що саме чекає попереду.

 

— Це нормально, — відповів Марко. — Кожен мольфар має свій шлях. І не завжди ти знаєш, що на тебе чекає. Але ти повинна йти вперед, навіть коли не бачиш кінця.

 

Меланія глибоко вдихнула, відчуваючи, як її зв’язок з лісом посилюється. Вона знала, що він правий. Але були й інші питання, які не давали їй спокою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍