Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

до матусиної спальні, я повідкручувала всі навершники від ліжка і, на превеликий подив, з’ясувала, що в латунні ніжки ліжка можна сховати чималенький стос грошей.　

Мені теж не завадило б пошукати надійні схованки у своїй спальні, аби місіс Лейн не натрапила, бува, на мої знахідки під час своїх періодичних нальотів до моєї кімнати в пошуках брудних речей. Я швидко знайшла вдалий сховок — карнизи в моїй кімнаті були виготовлені з латуні, як і мамине ліжко, й так само мали навершники.　

Щоразу я мала закінчити кожне своє розслідування до світанку, доки не прокинулися Лейни.　

Чесно кажучи, мої ночі були значно активнішими та цікавішими, ніж дні.　

Я так і не знайшла того, на що найбільше сподівалася, — жодної прощальної записки, лагідних слів чи взагалі будь-якого маминого пояснення її вчинку. Утім, зараз мені навряд чи потрібні пояснення. Я зрозуміла, що матуся була змушена вдатися до обману заради мене — принаймні частково. І я достеменно знала, що кмітливо припасені для мене гроші мали надати мені ту свободу, якої не було в мами.　

Саме завдяки матінці одного сонячного серпневого ранку сповнена дивних надій, а не страхів, я вмостилася на сидінні екіпажа, який мав відвезти мене бозна-куди від єдиної домівки, яку я знала.　

Лейн позичив у місцевого фермера коня та якусь гібридну конструкцію, чи то пак бідарку, — вантажний екіпаж із м’якими сидіннями для мене та візника. До залізничної станції я таки їхатиму з неабияким комфортом і певним шармом.　

— Сподіваюся, дощу не буде, — зазначила місіс Лейн, коли вийшла з будинку, аби зі мною попрощатися.　

Опадів не було вже кілька тижнів. Востаннє дощило того дня, коли я ходила на пошуки матері.　

— Малоймовірно, — втрутився Лейн, подаючи мені руку, аби я могла сісти в екіпаж як справжня леді. Одна моя дитяча рука в рукавичці була в його долоні, тоді як другою я тримала білу парасолю з оборками. — На небі ані хмаринки.　

Усміхнувшись на прощання Лейнам, я спочатку розправила свою спідницю, а вже потім і сама всілася поруч із Діком, моїм візником. Спідниця разом із поліпшувачем зайняли все сидіння, місіс Лейн по-модному вклала моє волосся, і воно височіло на потилиці, тож тепер мій капелюшок, який більше нагадував солом’яну тарілку зі стрічками, сповзав мені на очі. Я одягнула темно-сірий костюм, який обрала саме за його непримітний і справді огидний колір, 54-сантиметровий пояс, пишну спідницю та куртку, що вдало приховувала поліпшувач до сукні. Під курткою я залишила пояс спідниці розстебнутим, щоб мати змогу якнайбільше розпустити корсет й почуватися майже зручно. Нарешті я могла дихати.　

Адже невдовзі мені це ой як знадобиться.　

— Міс Еноло, ви справжня леді від маківки до п’ят, — промовив Лейн, відступаючи назад. — Я певен, ви станете гордістю Ферндел-Холу.　

0, тоді ще ніхто й не здогадувався, що на мене чекає.　

— Ми сумуватимемо за вами, — тремтячим голосом проказала місіс Лейн, і на якусь мить я відчула докори сумління, бо помітила сльози на її лагідному старечому обличчі.　

— Дякую, — сухо відповіла я, наступаючи на горло власним почуттям. — Діку, поїхали.　

Поки ми їхали до воріт, я не зводила погляду з вух коня. Майкрофт найняв людей, аби вони «привели до ладу» газони в маєтку, тож мені не хотілося бачити пустку замість улюблених трояндових кущів.　

— До зустрічі, міс Еноло, і щасти вам, — побажав сторож, відчиняючи для нас ворота.　

— Дякую, Купере.　

Коли кінь потюпачив вулицями Кайнфорду, я нарешті видихнула й дозволила собі роззирнутися довкола. Мені хотілося попрощатися з продуктовими крамничками, побіленими будиночками з чорними балками та солом’яними стріхами, будинком розпусти, поштою й телеграфною конторою, офісом констебля, ще кількома будиночками в тюдорському стилі з крихітними віконцями, що похмуро визирали з-під важких солом’яних чубів, трактирами, будинком священника, гранітною капличкою з порослим мохом шифером на даху, похиленими врізнобіч цвинтарними надгробками…　

Ми майже проминули кладовище, коли я раптом дещо пригадала:　

— Діку, зупинися на хвильку. Я хочу попрощатися з батьком.　

Дік одразу зупинив коня.　

— Перепрошую, міс Еноло?　

Варто зауважити, що спілкування з Діком мало бути чітким і зазвичай вимагало пояснення простих речей.　

— Я хочу відвідати батькову могилу, — терпляче промовила я кожне слово, — і помолитися у капличці за упокій його душі.　

Бідний татусь, він у жодному разі не хотів би таких молитов. Як логік та атеїст (згідно з маминими словами), він не хотів поховання; його бажанням була кремація, проте після його смерті довелося знехтувати батьковою останньою волею, аби Кайнфорд не постраждав від серйозного скандалу.　

Дік мав дещо спантеличений вигляд, проте відповів у своїй звичній повільній манері:

— Мені наказали відвезти вас до залізничної станції, міс.　

— У нас ще вдосталь часу. Ти можеш хильнути трохи пива, поки чекатимеш на мене.　

— Ох! Гаразд. — Він повернувся до коня, від’їхав назад і наблизився до дверей каплички. Декілька хвилин ми сиділи мовчки, доки Дік не пригадав манери. Втім, скоро він закріпив повіддя, зліз на землю й підійшов до мене, аби допомогти спуститися.　

— Дякую, — промовила я, забираючи свою одягнену в рукавичку руку з його брудної долоні. — Повернешся по мене за десять хвилин.　

Звісно, це нісенітниця; я була певна, що Дік проведе у трактирі щонайменше пів години.　

— Гаразд, міс. — На прощання він торкнувся кашкета.　

Дік поїхав геть, а я подріботіла до каплички, шурхочучи спідницями.　

Як я і сподівалася, там не було жодної душі. Окинувши поглядом порожні лави, я задоволено посміхнулася, вкинула свою парасольку в ящик із одягом для убогих, підняла спідницю вище колін і чкурнула до чорного входу.　

А звідти потрапила прямісінько на залите сонцем кладовище.　

Я спустилася вниз звивистою стежиною поміж похилених надгробків. Каплиця досі була між мною та будь-яким випадковим свідком, який міг прогулюватися сільською вуличкою. Діставшись огорожі на задвірках цвинтаря, я перестрибнула через перелаз, повернула праворуч, пробігла ще трохи, а тоді — так, ось він, так! На мене чекав велосипед, захований у живоплоті. На тому ж місці, де я його залишила вчора вдень. Чи то пак уночі. Тобто на самісінькому світанку, при світлі майже повного місяця.　

Велосипед був навантажений двома контейнерами — кошиком спереду та коробкою позаду, вщерть заповненими сандвічами, квашеними огірками, звареними круто яйцями, пляшками з водою, бинтами — на випадок травми, інструментами для ремонту шин, бриджами, моїми зручними старими чоботами чорного кольору, зубною щіткою й іншими потрібними дрібничками.　

Власне, на мені теж були два клунки, сховані під темно-сірою спідницею: один — спереду, а інший — позаду. Той, що ховався попереду, був унікальною підкладкою для бюста. Я її потайки пошила