Вікторія Соровецька - Брехня заради неї, Вікторія Соровецька

— Бувай, Іринею, ти також дуже цікавий, — відповіла я, хоча зовсім не хотіла, аби наша розмова закінчувалась. 

Раптом він обертається і обдумує, що сказати. Я в той час стою і, звичайно, очікую від нього якихось дій. 

— Може, я тобі допоможу зібрати квіти? — сказав хлопець невпевнено, — тим паче, не хочу таку  дівчину втратити, — так тихо додав, що я не почула. 

Після цих слів я аж зарум’янилась. Я вперше в житті відчула, що хтось хоче зі мною спілкуватись. А тут ще й якому красеню я не байдужа.  

— Якщо хочеш, ну ж бо, —  промовляю спокійно  я, хоча глибоко в душі стрибаю, як мала дитина. 

—  Гарні квіти, —  додав хлопець і зірвав одну, а потім обережно простягнув її мені, —  ходжу тут кожного дня, але  ще ніколи їх не зривав. 

— Чому? Не було для кого? — з усмішкою відповіла я. 

—  Розсмішила, ще й як було, але я не прихильник зривати їх, аби потішити ними дівчину лише на пару днів, — далі грубо відповів. 

Я розчарувалася, почувши ці слова, але на що я надіялась? Звичайно, що у такого красеня було безліч дівчат, а може і є на даний момент. 

— Ти з Горівців, виходить? Сам тут живеш? — спитала я, аби підтримати розмову. 

— Саме так, живу тут все своє життя із сім’єю. Як бачиш, мене відправляють пасти худобу і тримають за того хлопця, який все зробить по господарству. 

— Чесно скажу, але тобі ця робота пішла на користь, — сором’язливо це сказала із посмішкою. 

— Ти про що? 

— Та ну тебе, не сором мене, подивись на своє тіло, воно ж... 

Я стрималась сказати про те, яке воно у нього чудове. Думаю, що на краще. 

Квіти я швидко назбирала, можливо, за п'ять хвилин. Ми весело провели час, не помітивши, як він швидко промайнув. Майже нічого одне про одного не дізнались, але щось мені підказувало, що ми  зустрінемось ще раз. Вже темніло, а це означає, що мені пора вирушати додому.  

—  Мушу я йти Іринею, дякую, що допоміг  мені, —  сказала я усміхнено. 

 — Я тут щодня випасаю худобу, тому часто тут буваю, прийдеш сюди ще раз? —  він запитав це  так сором’язливо. У моїй голові була думка “Так”, але я вагалась. 

— Не знаю, не думаю, що прийду ще раз, —  сказала я, але не могла зрозуміти, чому я це сказала. 

— Оу, не очікував такої відповіді, але це твоє право, — на його очах було видно смуток, — ти впевнена? 

— Так, Іринею, я впевнена, — тихо відповіла     я, — бувай, — додала голосніше, але не почула відповіді. 

Насправді Іриней стояв і не розумів, що діється.  

— Моя гордість мене погубить, — відповів хлопець, чухаючи потилицю і дивлячись вниз, — все, що  сьогодні було, помилка.  

Я попрямувала до лісу. Не бачила, чи він стоїть за мною і дивиться услід, чи вже давно пішов додому. Він також не бачив моїй сліз, що стікали додолу. 

Чому я так відповіла, запитувала всю дорогу. Я не знаю. Мені здається, що я злякалась власних почуттів. Почуття закоханості, відданості комусь. Я ніколи такого не відчувала. Мені здається, що кожного разу я б ще більше звикала до людини, а в кінцевому результаті що? 

 Як я йому пояснюватиму, що мама мене не пускає з дому, як ми будемо із ним зустрічатись, аби не було маминих претензій? Інколи є сильніші життєві обставини, які не дають волю власним почуттям. 

Я боюсь того, що ми закохаємось одне в одного до тієї степені, що не зможемо жити без нашої присутності.  

Боюсь, що у розпалі кохання щось або хтось зможе завадити нам. 

Я не хочу дати надію Іринею, а потім покинути його через ті обставини, які панують навколо мене  вже сімнадцять років...