Джеймс Мейс - Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

можливо, і всупереч волі її керівництва». Після опису І Всеукраїнського з’їзду совітів у Києві й постання совітського уряду в Харкові він пояснив масову втрату Радою підтримки як здебільшого спричинену земельним законопроектом, що за умови ухвалення дозволив би мати до 40 десятин землі в приватній власності. Шахрай визнав, що втрата підтримки Ради перейшла не в підтримку совітів, а лише у вельми поширену настанову, що між Радою й совітами не було жодної відмінності[182].

Шахрай став критикувати більшовицький шовінізм, коли звернув свою увагу на першу совітську окупацію Києва та її наслідки, стверджуючи, що конфлікт відносин між керівництвом совітської України й місцевими совітами був не просто наслідком чиїхось амбіцій, а результатом принципового ставлення до українського питання. Коли сформувався уряд совітської України, жоден розумний більшовик не виступив проти нього. Робітники Донбасу вороже ставилися до ідеї політичного підпорядкування урядові України, навіть якщо він буде совітським, тоді як більшість більшовиків були теоретично цілком готові прийняти совітський український уряд. Проте невдовзі стало зрозуміло, що вони вважали себе відповідальними лише перед Москвою[183], а не перед яким би то не було українським політичним центром. Причина полягала в тому, що неукраїнські робітники не мали жодного інтересу в створенні окремого українського політичного центру. Як результат — анархія кількох совітських урядів-конкурентів, чиї території впливу частково збігалися і які змагалися за людей, продовольство та інші ресурси. Цей адміністративний хаос був важливим фактором у відчуженні українських мас від совітської влади. Та все-таки, попри свою неорганізованість, більшовики змогли чинити опір німцям упродовж трьох місяців[184].

Шахрай писав про Гетьманат як про щось середнє між контрреволюцією та оперетою, де всі «російські патріоти та німецькі прихвостні» знайшли прихисток під багнетами німецького кайзера та його військ в Україні, тоді як новоспечений суверен незалежної України кидав людей до в’язниці за надмірний запал під час українізації шкіл. На його думку, Гетьманат був фарсом, проте він подарував більшовикам прекрасний шанс зробити революцію, якби лиш ті змогли доєднатися до українських народних мас і допомогти їм у встановленні незалежної совітської України. Про це Шахрай писав так:

Сучасна «самостійна» Україна, гетьманщина — це гніздо російської контрреволюції, яка, мов чорне гайвороння, накрила Україну та п’є кров українського народу. Сучасна гетьманщина — це тюрма українського народу. Український народ ще мусить завоювати свою батьківщину, свою Україну. Його союзником може бути лише Совітська Росія, лише міжнародний пролетаріат. Пліч-о-пліч із ними він завоює собі справді самостійну Україну[185].

Шахрай дійшов такого висновку, дослідивши українське національне питання в ширшому контексті російського революційному руху. У геополітичному плані Україна була затиснена між Центральними державами на заході та совітською Росією на півночі. Хоча німці й скористалися підтримкою російських контрреволюціонерів для встановлення режиму Гетьманату, вони відмовилися підтримати їх у створенні єдиної й неподільної Росії. Своєю чергою, це дало Українському національному союзу (Петлюрі, Винниченку та іншим) надію на те, що Німеччина зрештою допоможе створити справді незалежну українську державу. Разом із тим Центральні держави програвали війну, геополітична ситуація змінювалася. Антанта на чолі зі США віддавала перевагу відновленню єдиної Росії. Це означало, що капіталістичні країни жодним чином не були зацікавлені в реалізації українських надій на незалежну державу. А втім, Україна мала всі ресурси, потрібні для встановлення незалежності. У 1917–1918 роках Україна здобула ґрунтовний досвід державотворення, у якому участь взяли навіть самі більшовики, створюючи уряд совітської України. Як і Центральна Рада, так і совітський режим домоглися встановлення державної незалежності, й обидві ці сторони вийшли на міжнародний рівень, долучившись до перемовин у Брест-Литовську. Капітуляція Німеччини й Австрії відкрила шлях до об’єднання Великої України з Галичиною. Як твердив Шахрай, — а його позиція жодним чином не суперечила ані більшовицькій доктрині, ані програмі Комінтерну[186], — примусове насадження українсько-російського союзу лишень спричинить розкол між пролетаріатами двох країн за національною ознакою. Відсутність якого-небудь іншого союзника, котрий міг би допомогти Україні встановити незалежність, надавала більшовикам можливість поширити свою революцію й на Україну, зігравши на надіях та почуттях українського народу. Український рух показав свої силу та цілковиту відданість справі встановлення незалежної держави. Марксизм також закликає до самовизначення націй — і як до справи загальних принципів, і в контексті загальної тенденції, тобто того, що стається з національними рухами в умовах імперіалізму:

…і принципи, і факти чітко, недвозначно, цілком виразно й примусово диктують тільки один вихід: Україна мусить бути й буде (якщо соціалістична революція та соціалізм не фраза й не шарлатанство) єдиною і самостійною. […] Переможний соціалізм неминуче повинен здійснити повну демократію, а отже, не тільки впровадити повне рівноправ’я націй, а й здійснити право на самовизначення пригноблених націй, тобто на вільне політичне відокремлення.

Соціалістичні партії, які не доведуть усією своєю діяльністю і зараз, і під час революції, і після її перемоги, що вони звільнять поневолені нації та побудують відносини з ними на основі вільного союзу, — а вільний союз без свободи відокремлення є лише брехливою фразою, — такі партії здійснили б зраду щодо соціалізму. …міжнародна революція — єдиний шлях до справді вільної, справді самостійної України.

Міжнародна революція — факт сьогоднішнього дня. Самостійна Україна — факт завтрашнього дня. Після сьогодні настане завтра.

Нехай живе самостійна Робітничо-Селянська Радянська Україна![187]

«До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною» Мазлах та Шахрай опублікували під своїми справжніми іменами в січні 1919 року. Спливали важливі в історичному плані тижні, а більшовики в Москві ніби й нічого не навчилися зі свого досвіду. Більшовицька преса друкувала статті Християна Раковського про те, що український рух уже вмер і що українці не прагнуть нічого іншого, крім як підпорядкуватися червоній Москві. Ленінський уряд навіть оголосив, що він більше не визнає незалежної України — будь-якої: ані Гетьманату, ані петлюрівщини, ані навіть совітської незалежної України[188]. З огляду на таку ситуацію, цей памфлет було написано в набагато полемічнішому тоні порівняно з попереднім твором, із жорсткішими акцентами на певних моментах. Як більшовиків, так і їхніх українських опонентів критиковано в тексті в набагато сильніших зворотах. Мазлах і Шахрай писали як революціонери, котрі вірили в те, що коли війна є продовженням політики іншими засобами, то «революція є продовженням попередньої як політики, так і війни іншими засобами… Революція — се війна проти старого суспільства за нове суспільство, соціялістичне…»[189]. Для них УСДРП була лишень лігвом контрреволюціонерів, які знюхалися з Гетьманатом[190].

Мазлах