Агата Крісті - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

візит до Довгої комори виявився, проте, не таким уже й коротким. Зрештою містер Крекенторп вибіг на повітря й почовгав геть із подиву гідною швидкістю.

– Ніколи не бачив її у своєму житті! – пробурчав він. – Що це може означати? Як таке могло статися? Тепер я пригадав – я привіз цей саркофаг із Неаполя, а не з Венеції. Чудова пам’ятка історії. Я не для того його сюди привіз, щоб якась ідіотка залізла в нього й дозволила себе там убити!

Він ухопився за лацкан свого пальта з лівого боку.

– Це занадто для мене… Моє серце… Де Емма? Лікарю…

Доктор Квімпер узяв його за руку.

– З вами буде все гаразд, – сказав він. – Я вам приписую невеличкий стимулянт. Бренді.

Вони пішли разом до будинку.

– Сер! Будь ласка, сер!

Інспектор Бейкон обернувся. Двоє хлопців, засапані, примчали на велосипедах. Вони не відривали від інспектора благального погляду.

– Будь ласка, сер, дозвольте нам подивитися на труп.

– Ні, дивитися на труп дітям не дозволяється.

– О, сер, ми вас благаємо. Адже буває всяке й, можливо, ми знаємо, хто вона, та жінка. Невже вам шкода? Це ж несправедливо. Ось воно, вбивство, у нашій коморі. Можливо, такого шансу нам більш ніколи не випаде. Згляньтеся над нами, сер.

– А хто ви, власне, такі?

– Я Александер Істлі, а це мій друг, Джеймс Стодарт-Вест.

– Чи ви коли-небудь бачили десь у цьому місці біляву жінку в пальті зі світлого білячого хутра?

– Я не можу пригадати точно, – схитрував Александер. – Але якби я скинув на неї поглядом…

– Дозволь їм подивитися, Сандерсе, – сказав інспектор Бейкон констеблю, який стояв на варті біля дверей. – Зрештою й ми були колись хлопчаками.

– О, дякуємо вам, сер! – радісно вигукнули хлопці. – Ви дуже добрі до нас, сер.

Бейкон обернувся й пішов до будинку.

– А зараз, – похмуро пробурчав він, – послухаймо, що нам скаже міс Люсі Айлесберроу!

ІІІ

Після того як вона відвела поліцію до Довгої комори й коротко розповіла про свої дії, Люсі відійшла на задній план подій, утім, не мала найменшого сумніву, що поліція не завершила з нею розмову.

Вона щойно закінчила чистити картоплю на чіпси, що їх мала намір готувати на вечерю, коли їй повідомили, що інспектор Бейкон викликає її до себе. Люсі відставила набік велику миску з холодною підсоленою водою, куди поклала картоплю, і пішла за полісменом, який повів її туди, де чекав на неї інспектор. Вона сіла й стала спокійно чекати його запитань.

Вона назвала своє ім’я та прізвище й лондонську адресу й додала з власної ініціативи:

– Я назву вам кілька прізвищ та адрес тих людей, які можуть надати вам детальну інформацію про мене.

Імена та прізвища були неабиякі. Адмірал флоту, Прево Оксфордського коледжу, Дама Британської Імперії. Попри своє бажання інспектор Бейкон був дещо приголомшений, він ніяк не сподівався, що Люсі має таких знайомих.

– А зараз, міс Айлесберроу, я хочу про дещо вас запитати. Ви пішли в Довгу комору, щоб знайти там фарбу, чи не так? І після того як знайшли фарбу, ви взяли ломика, підняли віко саркофага й знайшли там труп. Що ви шукали в саркофазі?

– Я шукала там труп, – сказала Люсі.

– Ви шукали там труп – і ви його знайшли! Чи не здається вам це досить незвичайною історією?

– Атож, це дуже незвичайна історія. Дозвольте, я вам усе поясню.

– О, так, я хотів би, щоб ви мені все пояснили.

Люсі коротко розповіла йому про події, які привели її до сенсаційного відкриття.

Інспектор підсумував її розповідь голосом, у якому лунали нотки обурення:

– Отже, вас найняла стара леді, щоб ви влаштувалися тут на службу й обшукали дім та околицю з метою знайти труп. Я правильно вас зрозумів?

– Так.

– Хто ця стара леді?

– Міс Джейн Марпл. Нині вона живе за адресою Медісон- роуд, 4.

Інспектор записав адресу.

– Ви сподіваєтеся, я повірив у вашу історію?

Люсі відповіла лагідним голосом:

– Можливо, і ні, доки не зустрінетеся з міс Марпл і вона не підтвердить вам мою розповідь.

– Я, звісно, поговорю з нею. Мабуть, вона зсунулася з глузду.

Люсі не стала йому вказувати на те, що довести правильність своїх припущень аж ніяк не є свідченням розумової неповноцінності. Натомість вона запитала:

– Що ви збираєтеся сказати міс Крекенторп. Про мене?

– Чому ви запитуєте про це?

– Розумієте, у тому, що стосується міс Марпл, я свою роботу виконала. Я знайшла труп, який вона доручила мені знайти. Але я ще перебуваю на службі в міс Крекенторп, і в домі присутні двоє голодних хлопців, а можливо, сюди приїдуть інші члени родини, коли довідаються про те, що тут відбулося. Вона потребує допомоги в домашньому господарстві. Якщо ви підете й розповісте їй, що я влаштувалася на цю посаду тільки для того, щоб знайти мертве тіло, вона може викинути мене геть. Якщо ні, то я ще зможу тут попрацювати й бути корисною.

Інспектор подивився на неї важким поглядом.

– Поки що я нікому нічого не стану повідомляти, – сказав він. – Бо я ще не знайшов підтвердження тому, що ви мені розповіли. Я не можу виключати, що ви все це вигадали.

Люсі підвелася на ноги.

– Дякую вам. Тоді я повертаюся на кухню й далі роблю свої справи.

Розділ сьомий

І

– Мабуть, нам ліпше передати цю справу Скотленд-Ярду, думаю, що й ви так вважаєте, Бейконе?

Головний констебль подивився на інспектора Бейкона запитальним поглядом. Інспектор був високим і кремезним чоловіком – а вираз його обличчя свідчив про те, що він відчуває глибоку огиду до всього людства.

– Жінка не з місцевих, – сказав він. – Є підстави вважати – з її спіднього одягу – що вона може бути іноземкою. Звичайно, – поквапно додав інспектор Бейкон, – ще рано щось стверджувати остаточно. Зачекаймо попереднього розслідування.

Головний констебль кивнув головою.

– Це попереднє розслідування буде сутою формальністю, я так вважаю?

– Так, сер. Я бачився з коронером.

– І на коли воно призначене?

– На завтра. Я так розумію, що всі інші члени родини Крекенторпів уже будуть тут на час засідання. Існує лише невеличкий шанс, що хтось із них зможе впізнати її. Вони прийдуть усі.

Він подивився на список, який тримав у руці.

– Гарольд Крекенторп, наскільки мені відомо, досить важлива особа в Сіті. Альфред – щиро кажучи, я так і не зрозумів, що він робить. Седрік – це той, хто живе за кордоном. Малює!

Інспектор промовив це слово з такою витонченою зневагою, що головний констебль усміхнувся у свої вуса.

– А чи маємо ми підстави вважати, що родина Крекенторпів має якийсь стосунок до злочину? – запитав він.

– Ні, вони ніяк до нього не причетні, крім того факту, що труп було знайдено на території їхнього маєтку, – сказав інспектор Бейкон. – Ну й лишається невелика можливість, що художник, який належить до цієї родини, зможе впізнати жертву. Що мене найбільше збиває з пантелику, то це базікання про поїзд.

– А, так. Ви вже зустрічалися з тією старою дамою, як її там… – Головний констебль подивився на папери, які лежали на його