Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

протестує вона. — Ми познайомилися лише два дні тому, майже не спілкувалися. Більшість з того, що я знаю — натяки та плітки.

— Сидячи перед пустим столом, я згоден їсти навіть крихти.

Вона стулила губи. Ніяково поправляє свої рукави. Якби вона мала лопату, вона б вирила собі підземний хід для втечі. Про життя добрих людей розповідають з більшою охотою, і я починаю жахатися того, що вона може мені розповісти. Але все одно, я не можу зупинитися.

— Будь ласка, — благаю я. — Раніше ви сказали, що я можу обрати, ким я хочу бути, але я не можу зробити це, не знаючи, ким я був.

Її опір похитнувся, вона дивиться на мене вгору з-під вій.

— Ви певні, що хочете це знати? — питає вона. — Правда не завжди ласкава.

— Ласкава чи ні, я мушу зрозуміти, що я втратив.

— Як на мене, то не дуже багато, — зітхає вона й стискає руками мою долоню. — Ви продавали наркотики, Себастьяне. Ви заробляли на хліб, полегшуючи нудьгу багатих ледацюг, і заробляли непогано, судячи з власного кабінету на Гарлі-Стріт.

— Я…

— Торговець наркотиками, — повторює вона. — У моді зараз, як я розумію, лауданум — настоянка опію, але якщо вірити пересудам, у вашій чарівній скрині знайдеться що-небудь на будь-який смак.

Всередині мене наче щось зламалося. Хто б міг повірити, що минуле може завдати такої рани, але одкровення про мій фах наче зробило в мені наскрізну діру. Попри всі мої сьогоднішні невдачі, я повсякчас тішив себе гордістю тим, що був доктором. У цьому я бачив шляхетність, навіть честь. Але ні, отримавши цей титул, Себастьян Белл скористався ним задля егоїстичних мотивів, викресливши все добре, що залишалося в ньому.

Івлін мала рацію, правда не завжди є ласкавою, але ніхто не мусить відкривати себе так, ніби натикаєшся посеред ночі на покинутий будинок.

— Не треба перейматися цим, — каже Івлін, нахиляючи голову, щоб зазирнути мені в очі. — У чоловікові, що стоїть переді мною, я бачу дуже мало від тієї огидної істоти.

— Мене саме для цього запросили на вечірку? — тихо питаю я. — Продавати свій товар?

Її усмішка співчутлива:

— Напевно, так.

Я ціпенію й бачу себе зі сторони. Усі ці дивні погляди впродовж дня, усі шепотіння та збудження, що поширювалися кімнатою, коли я заходив, тепер були зрозумілі. Я думав, що люди переймаються моїм самопочуттям, але вони цікавилися лише тим, коли моя скринька знову відчинить свою кришку.

Я почуваюся таким дурнем.

— Мені треба…

Я починаю йти ще до того, як розумію, чим має закінчитися це речення; моє тіло несе мене назад через ліс, дедалі хутчіше. Дійшовши до дороги, я вже майже біжу. Івлін мчить за мною, намагається не відстати. Вона намагається зупинити мене словами, нагадує мені про моє бажання зустрітися з Меделін, але я глухий до умовлянь, мене поглинула ненависть до чоловіка, яким я був. Його недоліки я міг прийняти, можливо, навіть здолати, але це — просто зрада. Він припустився помилок і втік, залишивши мене з уламками занапащеного ним життя.

Двері Блекгіту розчинені, і я біжу сходами, а потім коридором до своєї кімнати так швидко, що приношу з собою запах вогкої землі. Важко дихаючи, я стою над дорожньою скринею. Це і є причина, що витягла мене минулого вечора в ліс? Це і є те, заради чого я пролив кров? Що ж, я розтрощу все це, а разом із ним і всі зв'язки з тим чоловіком, яким я був!

Коли приходить Івлін, я нишпорю по всій спальні, шукаючи що-небудь важке, щоб зламати замок. Зрозумівши мене без слів, вона виходить в коридор і повертається з бюстом якогось римського імператора.

— Красно дякую, — кажу я й починаю бити бюстом по замку.

Коли я вранці витягував скриню з шафи, вона була така важка, що я ледве підняв її, але тепер вона ковзає від кожного удару. І знов Івлін допомагає мені: сідає на скриню, щоб утримати її на місці, і після трьох надзвичайно сильних ударів замок торохтить по підлозі.

Відкинувши бюст на ліжко, я підіймаю важку кришку.

У скрині пусто.

Тобто, майже пусто.

У темному кутку лежить самотня шахова фігура, на якій знизу написано «Анна».

— Гадаю, настав вам час розповісти решту своєї історії, — каже Івлін.

8

На вікно моєї спальні тисне темрява, її холодний подих залишає на склі іній. Вогонь у каміні шипить у відповідь, його хитке полум'я — моє єдине світло. Коридором за зачиненими дверима спішать кроки, мішанина голосів на шляху до балу. Десь вдалині я чую тремтіння скрипки, що прокидається.

Простягнувши ноги до вогню, я чекаю на тишу. Івлін попросила мене відвідати і вечерю, і святкування, але я не можу знаходитися серед цих людей, знаючи, хто я та чого вони від мене хочуть. Я втомився від цього будинку, від їхніх ігор. О десятій двадцять я зустрінуся з Анною на кладовищі, а потім розпоряджуся, щоб один з конюхів відвіз нас до селища, геть від цього безумства.

Мій погляд повертається до шахової фігури, що я знайшов у валізі. Я підіймаю її до світла, сподіваючись звільнити які-небудь давні спогади. Досі фігура мовчала, а в ній самій мало такого, що може про щось нагадати. Це слон, вирізьблений вручну й намазюканий білою фарбою; йому дуже далеко до тих дорогих шахів зі слонової кістки, які я бачив у цьому будинку, але… він для мене щось значить. Попри відсутність спогадів, з ним пов'язане якесь відчуття, майже затишок свого роду. Тримаючи цю фігуру, я стаю сильнішим.

У двері стукають, я стискаю слона міцніше і встаю з крісла. Чим менше часу залишається до зустрічі на кладовищі, тим більш напруженим я стаю, мало не вистрибую у вікно щоразу, як у каміні тріщить вогонь.

— Белле, ти тут? — питає Майкл Гардкасл.

Він стукає знов. Він наполягає. Ввічливий безперервний стукіт.

Поставивши шахову фігуру на камінну полицю, я відчиняю двері. У коридорі повно людей у костюмах, на Майклові яскраві оранжеві шати, в руках він смикає зав'язки величезної маски-сонця.

— Ось ти де, — каже він мені, хмурячись. — Чому ти досі не вдягнувся?

— Я не піду, — кажу я. — Сьогодні… — я махаю рукою в напрямку своєї голови, але моя мова жестів йому незрозуміла.

— Ти погано почуваєшся? — питає він. — Хочеш, я покличу Діккі? Я щойно бачив його…

Мені доводиться схопити Майкла за руку, щоб він не помчав коридором у пошуках лікаря.

— Мені це сьогодні просто не до снаги, —