Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

— По одному від кожної сім'ї гостей, а приїдуть ще кілька. — Напевно, їх уже сім або вісім.

— Вісім? — хриплим голосом питаю я.

— Себастьяне, вам недобре? — питає Івлін, беручи мене за руку.

За інших обставин я радів би цій турботі, цій приязні, але тут і тепер її увага лише змушує мене ніяковіти. Як мені пояснити, що дивний чолов'яга в костюмі чумного лікаря попередив, щоб я стерігся «лакея», і що це слово, хоч і не значить для мене нічого, сповнює мене жахом кожного разу, коли я чую його?

— Пробачте, Іві, — кажу я, сумно хитаючи головою. — Мені треба багато вам розповісти, але не тут і не зараз.

Не в змозі витримати її питальний погляд, я оглядаю галявину, шукаючи іншу тему. Три стежки розходяться в ліс у різні сторони, а одна з них протинає прямий шлях крізь дерева до води.

— А це?..

— Озеро, — каже Івлін, дивлячись мимо мене. — Те саме озеро, взагалі-то. Біля якого Чарлі Карвер убив мого брата.

Осколок мовчання роз'єднує нас.

— Співчуваю, Іві, — зрештою кажу я, соромлячись бідності своїх слів.

— Ви думатиме, що я погана, але це сталося так давно, що вже здається майже нереальним, — каже вона. — Я не можу навіть згадати обличчя Томаса.

— Майкл висловив схожі почуття, — кажу я.

— І це не дивно, він був на п'ять років менший від мене, коли це сталося, — вона обіймає себе руками, голос відчужений. — Того ранку я мала доглядати за Томасом, але хотіла покататися верхи, а він завжди докучав мені, тому я організувала для дітей пошук скарбів і залишила його. Якби я не була такою егоїсткою, він не пішов би до того озера, і брудні руки Карвера його не дістали б. Ви не можете уявити, що така думка робить з дитиною. Я не спала, майже не їла. Я не могла відчувати нічого, крім злості та провини. Я ставилася жахливо до кожного, хто намагався втішити мене.

— І що змінилося?

— Майкл, — мрійливо всміхається вона. — Я була зла до нього, відверто кривдила, але що б я не казала, він залишався біля мене. Він бачив, що я сумую, і хотів зробити так, щоб мені було краще. Гадаю, він як слід навіть не розумів, що відбувається. Він просто робив так, як правильно робити, але саме цим не дав мені зіпсуватися остаточно.

— Саме тому ви й поїхали до Парижа, щоб утекти від цього?

— Це був не мій вибір, батьки відіслали мене туди через кілька місяців після того, як це сталося, — каже вона, прикусивши губу. — Вони не могли вибачити мене, а я, якби залишилася, теж не змогла б вибачити себе. Я знаю, що це мало бути покаранням, але насправді вигнання стало радше благом.

— І тим не менш ви повернулися?

— Ви кажете так, ніби я мала вибір, — гірко каже вона, затягуючи шарф проти вітру, що проривається поміж деревами. — Мої батьки наказали мені повернутися, вони навіть загрожували вилучити мене зі свого заповіту в разі моєї незгоди. Коли це не допомогло, вони пригрозили вилучити натомість Майкла. Ось я й повернулася.

— Я не розумію, якщо вони такі злі, то чому вони влаштували на вашу честь святкування?

— Святкування? — каже вона й хитає головою. — Ох, чоловіче, ви дійсно не маєте жодної уяви про те, що тут відбувається?

— Може ви…

— Завтра виповнюється дев'ятнадцять років від того дня, як було вбито мого брата, Себастьяне. Не знаю чому, але мої батьки вирішили відзначити цю дату поверненням до будинку, в якому це трапилося, та запрошенням до нього тих самих гостей, що були тут того дня.

У її голосі посилюється лють, пульсація болю, і я готовий зробити будь-що, щоб позбавити її його. Івлін відвертається лицем до озера, її сині очі дивляться в нікуди.

— Вони видають поминки за вечірку й зробили мене почесним гостем, а це, як на мене, може означати лише те, що на мене чекає щось жахливе, — продовжує вона. — Це не святкування, це покарання, за яким спостерігатимуть п'ятдесят людей у найгарнішому одязі.

— Невже ваші батьки настільки злопам'ятні? — шоковано питаю я.

Мене охоплюють ті самі почуття, що я відчув, коли птах розбився об вікно — великий наплив жалю, змішаного з відчуттям несправедливості раптової жорстокості життя.

— Моя мати сьогодні прислала мені повідомлення, попросила зустрітися з нею біля озера, — каже вона. — Вона не прийшла; гадаю, вона й не збиралася приходити. Просто хотіла, щоб я стояла там, де це сталося, й згадувала. Це достатня відповідь на ваше запитання?

— Івлін… Я… Я не знаю, що сказати.

— Нічого тут казати, Себастьяне. Заможність отруює душу, а мої батьки були заможними дуже довго… Так само, як і більшість гостей, що будуть на цій вечірці, — каже Івлін. — Їхні манери — маска, вам краще не забувати про це.

Побачивши моє страдницьке обличчя, вона всміхається та бере мене за руку. Її пальці холодні, а погляд — теплий. Вона має ламку мужність в'язня, що робить останні кроки до шибениці.

— О, не переймайтеся, любий, — каже вона. — Я вже так багато не спала з цієї причини, що не буде жодної користі, якщо ви теж сон утратите. Якщо хочете, можете побажати над колодязем щось для мене, але я вас зрозумію, якщо ви маєте більші тривоги.

З кишені вона виймає монетку.

— Ось, — каже вона, простягаючи її мені. — Гадаю, тих камінчиків у дитинстві було недостатньо.

Монета летить довго, а на дні б'ється об камінь, а не об воду. Всупереч пораді Івлін я не вкладаю в цю монету жодної надії про себе. Натомість я молюся про її звільнення з цього місця, про щасливе життя та свободу від батьківських махінацій. Як дитина, я заплющую очі, сподіваючись, що коли розплющу їх, природний стан речей перевернеться й самим лише побажанням неможливе стане ймовірним.

— Ви так сильно змінилися, — бурмоче Івлін.

По її обличчю пробігає миттєва емоція, легка ознака дискомфорту від розуміння того, що вона щойно бовкнула.

— Ви знали мене раніше? — здивовано питаю я.

Чомусь мені жодного разу не спадала думка, що ми з Івлін могли мати якісь стосунки до цього дня.

— Не треба було мені нічого казати, — каже вона, йдучи від мене.

— Іві, я провів у вашій компанії понад годину, і це робить вас моїм найближчим другом у всьому світі, — кажу я. — Будь ласка, будьте зі мною чесні. Хто я?

Її очі вивчають моє обличчя.

— Я не та, хто має це казати, —