Карлос Кастанеда - Мистецтво сновидінь

перебував у звичайному стані усвідомлення. І все ж якимось чином я знав, що маю зробити дещо справді неймовірне.

У пустелі нещодавно пройшов легкий дощ. Червоний грунт досі був мокрий і липнув до гумових підошов мого взуття. Доводилося ступати по каменях, щоб зчистити важкі грудки грязюки. Ми йшли в східному напрямку, підіймаючись у гори. Коли ми дісталися вузького яру між двома пагорбами, дон Хуан зупинився.

— Це, безумовно, ідеальне місце для виклику твоїх друзів, — сказав він.

— Чому ви називаєте їх моїми друзями?

— Вони самі тебе виділили. Коли вони так роблять, це означає, що вони шукають зближення. Я вже казав тобі, що маги заводять із ними дружні зв’язки. Твій випадок здається цьому прикладом. І тобі навіть не треба заманювати їх.

— У чому полягає така дружба, доне Хуане?

— Вона полягає у взаємному обміні енергією. Неорганічні істоти постачають свою високу свідомість, а маги постачають власну підвищену свідомість і високу енергію. Позитивним результатом є рівний обмін. Негативним — залежність з обох боків. Прадавні маги любили своїх союзників. Власне, вони любили союзників більше, ніж собі подібних. Я можу передбачити в цьому жахливі загрози.

— Що ви рекомендуєте мені зробити, доне Хуане?

— Викликати їх. Схопити їх, а тоді самому вирішити, що робити.

— Як мені викликати їх?

— Тримати в голові їхній образ зі свого сну. Причина, з якої вони заполонили своєю присутністю твої сни — це їхнє бажання залишити свій пам’ятний образ у твоїй голові. І час скористатися цим образом.

Дон Хуан рішуче наказав мені заплющити очі й тримати заплющеними. Потім повів мене й посадив на якісь брили. Я відчував жорсткість і холод каміння. Брили були вриті в землю сторчма, важко було втримати рівновагу.

— Сиди тут і уявляй їхні подоби, доки вони не стануть зовсім як у твоїх снах, — сказав мені на вухо дон Хуан. — Дай мені знати, коли зосередишся на них.

Мені знадобилося дуже небагато часу, щоб дістати повну уявну картину їхньої подоби, зовсім як у моїх снах. Те, що мені це вдалося, мене взагалі не здивувало. Приголомшило те, що, хоч я відчайдушно намагався повідомити дону Хуану, що уявив їх, я не міг промовити цих слів уголос чи розплющити очі. Я точно не спав. Я все чув.

Чув, як дон Хуан каже:

— Тепер можеш розплющити очі.

Я розплющив їх без зусиль. Я сидів, схрестивши ноги на каменях, — не тих, які відчував під собою, коли сідав. Дон Хуан був праворуч, одразу біля мене. Я намагався обернутись і подивитися на нього, але він примусив мене дивитися прямо.

А тоді просто перед собою я побачив дві темні фігури, наче два тонкі стовбури.

Я дивився на них розкривши рота — вони були не такі високі, як у моїх снах. Вони зменшилися до половини свого розміру. Замість фігур з тьмяним блиском, вони були тепер двома насиченими, темними, майже чорними загрозливими палицями.

— Встань і схопи одне з них, — наказав мені дон Хуан, — і не відпускай, як би воно не трусило тебе.

Я категорично був проти цього, але якийсь невідомий потяг супроти волі змусив мене підвестися. Тієї миті я чітко усвідомив, що врешті-решт зроблю те, що він мені наказував, хоча й не мав свідомого наміру це робити.

Машинально я підступив до двох фігур, і моє серце калатало так, що мало не вистрибувало з грудей. Я схопив ту, що була праворуч від мене. Те, що я відчув, було електричним розрядом, який мало не змусив мене випустити тонку темну фігуру. Голос дона Хуана донісся до мене, наче той гукав з далекої відстані:

— Кинеш його — і тобі кінець, — сказав він.

Я тримався за фігуру, що крутилася й трусилася. Не так, як це робила б масивна тварина, а як щось дуже пухнасте й легке, хоча й сильно наелектризоване. Чималий час ми перекидалися й качалися в яру на піску. Один за одним я відчував удари якимось моторошним електричним струмом. Мені він здався моторошним, бо я відчував, що він відрізняється від енергії, з якою я постійно стикався в нашому повсякденному світі. Коли він ударяв моє тіло, то лоскотав мене й змушував волати й гарчати, як тварина, не від муки, а від дивної злості.

Нарешті істота затихла, перетворилася на майже тверду форму піді мною. Вона лежала нерухомо. Я спитав дона Хуана, чи вона померла, але не почув власного голосу.

— Ще чого, — розсміявся хтось — хтось, але не дон Хуан. — Ти просто виснажив його енергетичний заряд. Але поки що не вставай. Полеж ще мить.

Я глянув на дона Хуана з питанням в очах. Він з величезною цікавістю оглядав мене. Потім допоміг мені підвестися. Темна фігура залишилась на землі. Я хотів спитати дона Хуана, чи з цією темною фігурою все в порядку. І знову не зміг вимовити своє питання вголос. Потім я зробив дещо чудернацьке. Я сприйняв усе це по-справжньому. До цієї самої миті щось у моїй голові зберігало раціональність, вважаючи те, що відбувалося, сном — сном, породженим махінаціями дона Хуана.

Я підійшов до фігури на землі й спробував підняти її. Я не зміг обхопити її руками, адже вона не мала маси. Я розгубився. Той самий голос, який не належав дону Хуану, наказав мені лягти поверх неорганічної істоти. Я зробив це, і ми вдвох єдиним рухом підвелися — неорганічна істота, наче тінь, прилипла до мене. Вона м’яко відділилася від мене й зникла, залишивши мені надзвичайно приємне відчуття завершеності.

Мені знадобилося понад добу, щоб відновити повний контроль над своїми здібностями. Більшу частину доби я проспав. Час від часу дон Хуан відвідував мене, питаючи одне й те саме:

— Енергія неорганічної істоти була наче вогонь чи наче вода?

Моє горло немов обпекло. Я не міг сказати йому, що поштовхи енергії, які я відчував, були наче струм наелектризованої води. Ніколи в житті я не торкався струму наелектризованої води. Не впевнений, чи можливо створити або відчути таке, але цей образ прокручувався в моїй голові щоразу, як дон Хуан ставив мені своє ключове питання.

Дон Хуан спав, коли я нарешті зрозумів, що повністю відновився. Знаючи, що його питання має величезну вагу, я розбудив його й розповів йому про свої відчуття.

— Ти не знайдеш серед неорганічних істот друзів-помічників — лише стосунки прикрої залежності, — заявив він. — Будь надзвичайно обережним. Водяні неорганічні істоти більш схильні до ексцесів. Прадавні маги вважали їх більш приязними, більш здібними до наслідування чи, може, навіть наділеними почуттями.