Ольга Соболєва - Казки Чаробору, Ольга Соболєва

Матвій завмер з рушником у руках. Його недобрий погляд буквально свердлив гостю. Тільки зараз дівчина зрозуміла, що сказала зайвого. Адже це в неї стосунки з Варварою не склалися, а брат може бачити все з іншого боку.

- Знаєш, - натягнуто заговорив хлопець, – мотоцикл зламався.

Відчинивши дверцята невеликого холодильника, Матвій дістав звідти пакет і вручив гості.

- До побачення, - буркнув хлопець та повернувся до ремонту трактора.

Розгублено попрощавшись, Ярослава знову вирушила до Ягинішни. Недарма їй бабуся весь час повторювала: мовчання – золото. Та що тепер користі?

Через годину дівчина сиділа в хаті знахарки і засмучено колупалася в супі. Господиня перестала дрібнити трави до якогось відвару і сіла поруч.

- Ну, а чого ти хотіла? - запитала Ягинішна. - Він свою сестру любить, тільки хороше в ній бачить. Чи ти думаєш, вона йому зізналася, що відьма?

- Та що ви з цією «Відьма! Відьма!», - відмахнулась Ярослава. - Чим я краще за неї, якщо гидоти за спиною кажу?

- Наче ти їй гидоти в обличчя зможеш сказати? – хихикнула Ягинішна. - Я тобі ось що пораджу: будь з Варварою обережна. Скоро Ватра, а це означає, що русалки підуть у воду. Поки вони тут, то й ця вертихвістка тебе не чіпатиме. Ви ж з ними подружки. А ось з берега зійдуть - тут і нав'їв на тебе Варвара нашле. Як відбиватимешся, якщо в розповіді наші не віриш?

- І що ви хочете сказати? Що чари існують? Що казкові створіння реальні? Може ще скажете, що я чаклунка, яка потрапила в Чаробор по велінню долі?

- За тебе не знаю, - досить просто відповіла знахарка. – А все інше скоро сама побачиш. Та чи вистачить тобі здорового глузду повірити очам?

Ярослава здивовано хмикнула. Вона справді зі свята не бачила Аїру, Осоку та Лілію. Дівчата ще тоді здалися їй тими самими русалками з казок. Чудеса, та й годі! Вірити чи не вірити Ярослава не знала, але вже зараз точно була впевнена, про що запитає нових подружок під час зустрічі.

***

Наступний ранок, як завжди почався з чужого будильника. І, збираючи речі, Ярослава навіть була щаслива, що деякий час зможе забути про ранній підйом.

Враховуючи сумну пригоду з велосипедом, вона залишилася без транспортного засобу. У кращому разі Матвій полагодить колеса за тиждень. Але дівчина з дурості невтішно відгукнулася про його сестру, і зараз підозрювала, що ремонт її велосипеда затягнеться. Якщо взагалі почнеться…

Вчора Ягинішна була настільки добра, що запропонувала помічниці наразі пожити в неї. Чи жарт – щодня ходити пішки з пансіонату і назад?! Галина Владиславівна підтримала ідею. Тим більше, що знахарка їй дуже подобалася, та й давня подруга Тетяна відгукувалася про неї приємно. І як би сильно Галина Владиславівна не любила свою онучку, але щоранку спотикатися через розкладачку було малоприємним. Простіше кажучи – все кричало «за» переїзд Ярослави в домівку знахарки.

І ось зараз Ярослава, зібравши деякі свої речі, крокувала на тимчасове проживання до садиби Ягинішни. Залишалася половина дороги, як з повороту на Роздоріжжя виїхала підвода. Вгодованою сірою кобилою правив Степан Степанович – місцевий коняр. Не те щоб він мав великий табун, але в сумі з лошатами і поні налічувалося з десять голів. Щуплий дід з довгою сивою бородою більше нагадував доброго казкаря. Побачивши Ярославу на узбіччі, Степан Степанович зупинився поряд.

- Здоровенька була, зіронько, - посміхнувся старий. – Плигай підвезу, якраз до Ягинішни їдем.

- Дякую, - дівчина посміхнулася у відповідь і залізла на сидіння.

Всю дорогу Степан Степанович розповідав попутниці про місцеві красоти – озеро Берегиня, альтанки на Ведмежому Горбі, невелику діброву за пансіонатом та про Узбережжя Журби. В останнє місце старий радив обов'язково сходити до Ватри. Причиною цього є русалки. Вони поки вільні по землі ходити і, щоб гарніше виглядати, з радістю приймають строкаті подарунки.

- Ну, а подаруночки, - підморгнув Степан Степанович, - у них на що завгодно виміняти можна.

- Це я вже чула, - посміхнулася Ярослава. – Так, а чого Узбережжя Журби? Там же поле, де всі свята проходять. Ярмарки завжди, купа молоді.

- Насправді те місце знаходиться правіше, практично на межі з лісом. Від одинокої верби і до очерету. А може й ще далі, просто людям там ходу немає. Верба та, то не дерево, а відьмою зачарована русалка.

- Як цікаво, - стрепенулася співрозмовниця. – А можна докладніше?

- То ти в Ягинішни спитай або Ореста. Хоча… - Степан Степанович на мить замислився, - у Ореста про русалок краще нічого не питай. Ох, дивися, хто тебе зустрічає.

Підвода майже під'їхала до двору, як з ґанку стрімголов скотилося рисеня і кинулося назустріч.

- Ти свою арись бережи, як зіницю ока! – уже серйозно пригрозив покрученим пальцем Степан Степанович. - Є тут деякі, хто прибрати її до рук схоче.

- Чим же ж вона така особлива? - поцікавилася Ярослава, спускаючись на землю.

– Як чим? – здивувався старий. – Арисі, що шукачі: лази нав'ї винюхують і нівечать.

– Лази? - здивовано підняла брови дівчина.