Voron - Колейдоскоп, Voron

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~

 

Моя найдорожча Олю,

 Сьогодні знову повернувся на те місце, де ми колись сиділи разом, пам’ятаєш? Було ще прохолодно, десь на початку весни, але ти тоді взяла мою руку і сказала, що тепло не в погоді, а в нас самих. Ти завжди вміла знаходити слова, які зігрівали, ніби розсіяне сонячне світло на світанку.

 Ти знаєш, коли я приходжу сюди, мені здається, що ось-ось побачу тебе. Що ти вийдеш з-за того старого дерева, з усмішкою піднімеш руку, махнеш мені, а я підійду, як завжди, трохи несміливо. Це наче звичний ритуал: ти залишила мене, але я все одно чекаю тебе тут, мов хлопчак, що не хоче вірити в те, що сталося.

 Я знаю, це безглуздо. Мені казали, що треба відпустити, що час лікує, але ж ти теж знала, що мені час тільки шкодить. Я вірив, що в нас буде більше часу. Я думав, що ми ще разом зустрінемо всі пори року, що ще зима зміниться на весну, і так без кінця. Але зима тепер стала вічною. Ти була моїм теплом, а тепер залишилась лише порожнеча. Я ненавиджу її, бо вона мовчазна і холодна, як останні дні перед твоїм відходом.

 Пам’ятаєш, як ми мріяли про дім на пагорбі, де могли б вирощувати квіти й пити чай на світанку? Я досі бачу цей будинок в своїх мріях, він стоїть порожній, але його вікна все ще чекають на світло, як і я. Я б віддав усе, щоб просто взяти тебе за руку ще раз, побачити, як ти вдихаєш аромат свіжої землі і говориш: "Дім — це там, де ти".

 Мені хочеться кричати, що це несправедливо. Люди, що нас оточують, йдуть у своїх справах, вони сміються, дивляться на своїх коханих і навіть не підозрюють, як легко вони можуть усе втратити. Вони не знають, як це — залишитися з порожніми руками, коли твоє серце хоче дати любов, а нема кому.

 Чи чуєш ти мене зараз? Чи знаєш, як важко тут, на землі, без тебе? Іноді здається, що я просто прокинуся, і ти будеш поруч, як колись. Я так і роблю щодня — прокидаюся і на кілька секунд вірю, що ти повернулася, що весь цей кошмар — лише сон. Але твоя порожня подушка нагадує про те, що реальність гірка, а надії марні.

 Пишу цей лист не знаючи, куди його відправити. Можливо, я його залишу на тому самому місці, де ми були разом. І якщо в цьому світі є хоч краплина магії, ти його побачиш, і знатимеш, що я все ще чекаю тебе. Я завжди буду чекати тебе, Олю.

З любов’ю і болем, якого ти не уявляєш,

Твій Андрій.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~