Voron - Колейдоскоп, Voron

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~

 

 Чому він? Чому саме він? Щоразу, як згадую його обличчя, воно знову з'являється переді мною, і я відчуваю цей нестерпний біль десь усередині. Як я мала відпустити його? Хто взагалі має право відбирати в нас людей, які роблять наше життя справжнім? Це якась жорстока гра, в якій ніхто не давав згоди брати участь. Я б зробила все, все, що завгодно, щоб тільки повернути його на одну мить, на один короткий подих, щоб почути його голос, цей сміх, яким він заповнював наш дім.

 Я думала, що час лікує. Всі так кажуть. Всі тільки й говорять: «Час залікує». Але вони брешуть. Вони нічого не знають про час. Час не лікує, він просто проходить, залишаючи за собою лише більші порожнечі. Спершу це маленька тріщина, але з кожним днем вона ширшає, поглинає мене, мов прірва, від якої не сховатись. І в цій порожнечі відчувається лише його відсутність. Я намагаюсь знайти його в усьому, але не знаходжу ніде. Скрізь тільки ця тиша, холодна, як зимовий ранок.

 Чому він перестав сміятися? Чому його голос більше не звучить поруч зі мною? Це нестерпно — кожного дня просинатися й знати, що все, що було нашим, тепер лише відлуння, спогад, що ховається десь у темних кутках моєї пам’яті. Чи справді так і буде завжди? Я не можу цього зрозуміти, не можу прийняти. Я знову згадую, як він говорив, що життя — це просто мить, що його потрібно цінувати, але він ніколи не казав, як жити, коли все руйнується. Як жити, коли частина тебе йде разом із ним.

 Скільки разів я хотіла б закричати: повернися, будь ласка, повернися. Але це неможливо, правда? Я йду вулицею, і кожна людина навколо видається мені тінню. Вони всі щасливі, поспішають додому, до тих, кого люблять. А я залишилась тут, ніби застигла в цьому просторі, де він усе ще є, але його вже немає.

 Що я тепер скажу своїм дітям, коли вони спитають, де він? Я б хотіла сказати, що він пішов у подорож, що незабаром повернеться. Я б хотіла повірити в це сама, хоча б на мить, хоч на один подих. Але він не повернеться. Ніколи. Це слово звучить так холодно, так порожньо — «ніколи».

 І ось я сиджу тут, у нашій кімнаті, де все пахне ним. Цей запах, якого вже не відтворити, це дихання, що застигло в стінах. Я знаю, що колись воно теж зникне, розчиниться, і не залишиться нічого. Навіть запаху. Залишуся тільки я, з цими уламками, з цими недомовленими словами, з цим болем, який уже став моєю тінню.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~