Тоні Моррісон - Пісня Соломона

не маючи ще й двадцяти літ, пішов записатись, а той урядовець був п’яний. Спитався про місце народження. Тато сказав: Мейкон. Тоді чиновник спитав: хто твій батько? Тато відповів: він помер, he’s DEAD. На питання, кому тато належав, була відповідь: та я вільний. Ото янкі й позаписував ці відповіді, але не туди, куди треба було. Місце народження подав як Таявільні — чортзна, чи взагалі є щось таке на світі. А в графі, де має бути ім’я та прізвище, той йолоп написав: Мейкон Дед. Ну а тато не вмів читати, тому й не знав, ким його охрестив писарчук-п’янюга. Допіру Мама відкрила йому правду. Вони познайомились, їдучи на Північ. Розбалакалися про се й про те, він показав їй свої папери. Мама глянула і прочитала, що там написано.

— Але ж він не мусив триматися того імени! Міг називатися своїм справжнім іменем і прізвищем, хіба ні?!

— Воно подобалося мамі. Любила це ім’я та прізвище. Казала, що це нове, що воно стирає минуле. Стирає до остатку.

— А як він насправді називався?

— Я майже не пам’ятаю мами. Померла, коли мені було лише чотири роки. Світлошкіра, красива. Вона видавалася мені, малому, білою жінкою. Ми з Пілат нічого від неї не взяли. Коли засумніваєшся в тому, що ми з Африки, поглянь на мою сестру. Вона дуже схожа на тата, а на вроду він був наче з тих картинок, де намальовані справдешні африканці. Пенсильванський африканець. І поводився відповідно. Деколи його лице ставало як камінь.

— Я зауважив, що обличчя Пілат теж може закам’яніти.

Відчувши, що батько розмовляє вільно й довірливо, Дояр пройнявся довірою та відчув свободу.

— Мейконе, сину, я не передумав. Не хочу, щоб ти туди ходив. Чуєш?

— Але чому? Ви так і не сказали чому.

— Послухай, що я тобі скажу. Це недобра жінка. Це змія, вона по-зміїному зачаровує. Змія змією.

— Тату, ви говорите про свою рідну сестру. Щоранку ви її носили полями на руках.

— Дуже давно це було. Ти її бачив. То як вона тобі? Порядна? Нормальна?

— Ну, вона...

— Чи не схожа вона на таку, що переріже горло й оком не моргне?

— На таку, тату, не схожа.

— Але вона саме така.

— А що вона злого зробила?

— Йдеться не про те, що зробила, а про те, хто вона.

— То хто вона?

— Змія, я вже тобі сказав. Знаєш баєчку про змію? І про чоловіка, що надибав змієнятко на дорозі? То слухай. Одного разу чоловік побачив змієнятко. Лежало, покалічене й закривавлене, в багнюці. Він пожалів горопашне створіння, підібрав його, поклав у кошик й забрав додому. Годував, доглядав його, аж поки виросло на велику здорову зміюку. Що сам їв, те і їй давав. А одного дня вона кинулася на свого благодійника й укусила його. Встромила своє отруйне жало просто в серце. Лежачи при смерті, чоловік повернувся до змії та запитав: «Нащо ти це зробила? Чи я тебе не доглядав? Чи я тобі не врятував життя?» — «Доглядав. Врятував», — відказала змія. «То чого тоді так робиш? За що мене вбиваєш?» І знаєш, сину, що відповіла змія? А ось що: «Але ж ти знав, що я — змія. Хіба ні?» Отже, Мейконе, наказую тобі не ходити до тієї винярні та триматися якнайдалі від Пілат.

Дояр схилив голову. Батько так нічого й не пояснив.

— Хлопче, маєш краще використовувати свій вільний час. До речі, тобі пора навчатися працювати. У понеділок і почнеш. Після уроків зайдеш до моєї контори. Попрацюєш годинку-другу й наберешся корисної науки. Пілат не навчить тебе чогось придатного на цьому світі. Хіба на тому світі, але на цьому — ніколи. Скажу тобі щось дуже важливе, мусиш це затямити на все життя. Найважливіше — це володіти чимось. І діяти так, щоб те, чим ти володієш, заволодівало ще чимось, і ще, і ще, і ще. Ось так ти володітимеш собою й іншими людьми. У понеділок я почну тебе навчати, як цього досягти.

Розділ III

Відколи Дояр почав працювати в конторі, його життя змінилося на краще. Всупереч батьковим сподіванням стало більше часу на відвідини винярні. Завдяки побігенькам до Мейконових чиншових будинків можна було часто бувати в південному кварталі та знайомитися з тамтешніми людьми, що їх так добре знав Гітара. Дояр був молодий і приязний — на відміну від батька, і квартиранти почувалися при хлопцеві вільно. Жартували з ним, давали попоїсти, довіряли йому. Він не часто бачився з Гітарою. Тільки в суботу можна було напевно знайти приятеля. Коли Дояр вставав цього дня рано-вранці, він міг застати Гітару, поки той не подався волочитися по вулицях і поки самому не доводилося ходити по комірне. Бувало, що посеред тижня Дояр пропускав уроки, й одного такого дня Гітара привів його до Федерової більярдної на Десятій вулиці, біля самої середини Кривавого берега.

Об одинадцятій ранку Гітара рвучко відчинив двері й гукнув з порога:

— Гей, Федере! Дай нам дві пляшки пива.

Федер, низький кремезний чоловік із рідким кучерявим волоссям, глянув на Гітару, тоді на Дояра й насупився.

— Виведи його звідси.

Гітара завмер. Мовчки стежив за корчмаревим поглядом, що блукав по Дояревому обличчі. Шість чоловіків, що грали в більярд, обернулися на цю мову. Троє з них були військові пілоти. Їхні гарні кашкети й розкішні шкірянки лежали, старанно складені, на стільцях. Коротко стрижені голови. Акуратно підкочені до ліктів рукави, з кишень висовувалися шарфи, зложені в білосніжні прямокутники. На шиях блищали срібні ланцюжки. Натираючи кінці київ крейдою, ці вояки кидали веселі погляди на підлітків.

На Гітариному обличчі виступало замішання.

— Цей хлопець зі мною, — сказав він.

— Я сказав: виведи його звідси.

— Слухай, Федере, це мій друг.

— Це син Мейкона Деда, га?

— Ну то й що?

— То й виведи його звідси.

— Він не винен, що має такого батька.

Гітара говорив уже впевнено й твердо.

— Я теж не винен. Геть звідси!

— Що тобі зробив його батько?

— Поки що нічого. Тому-то й хочу, щоб його синок не сидів тут.

— Він не подібний до свого батька.

— А йому й не треба бути подібним. Вистачить, що це Дедів син.

— Я беру на себе відповідальність...

— Відчепися, Гітаро. Забери його звідси. Йому ще й