Тоні Моррісон - Пісня Соломона

— Так, я наймолодший у родині. Але я не дитина. Ви поводитеся зі мною як із малям. Весь час кажете, що нема чого мені щось пояснювати! І ким, гадаєте, я почуваюсь? Немовлям, ось ким. Дванадцятирічним немовлятком!

— Не підвищуй голосу, коли говориш із батьком.

— Чи ваш батько так само поводився з вами, дванадцятирічним?

— Ану прикуси язика! — гаркнув Мейкон. Вихопив руки з кишень — і не знав, що з ними робити. На мить спантеличився. Синове запитання змінило геть усе тло розмови. Мейкон побачив себе дванадцятилітнім, у Дояревій шкурі, й пригадав, що сам почував до свого тата. Згадалося, як заціпенів дванадцятиліток, угледівши, що з паркану звалилася людина, яку він любив і поважав. І нестримний шал у всьому хлопчиковому тілі, коли той корчився у грязюці. П’ять ночей сидів батько на огорожі, стискав у руках рушницю і врешті загинув, обороняючи свою власність. Та чи те саме почуває до мене мій син? Мабуть, настав час дещо йому розповісти.

— То як? Так само?

— Я працював разом з батьком. Пліч-о-пліч з ним. Відколи мені стукнуло чотири чи п’ять років, ми робили разом. Тільки ми, удвох. Мами не було. Померла, коли народилася Пілат. Моя сестра була ще маленька. Вдень ми залишали її на сусідській фермі. Щоранку я носив туди сестричку на руках. А тоді вертався полями навпростець — до тата. Ми запрягали Президента Лінкольна до плуга і... Еге ж, так ми кликали кобилу. Тато казав, що Лінкольн був добрий орач, перш ніж став президентом, а доброго орача не годиться відривати від роботи. Твій дід найменував нашу ферму Лінкольнове Небо. Невеликий клапоть ґрунту. А тоді він видавався мені велетенським. Тепер знаю, що там було гектарів шістдесят, не більше. Ми обробляли десь третину того. Зо тридцять гектарів займав ліс. Дуби та сосни — то був цілий маєток. Напевно, ці негідники злакомилися на будівельну деревину. А ще ми мали ставок на півтора гектара. І струмок, повен риби. Просто посеред лугу. Там була найгарніша у світі гора — Монтур-Бридж. Це на північ від Сасквеганни. На нашому обійсті стояв саж на чотирьох свиней. І стодола — дванадцять метрів завширшки і сорок п’ять метрів завдовжки. А навкруги, в горах — безліч оленів і диких індиків. Ти ніколи не знатимеш, що таке справжня смакота, поки не покуштуєш індичатини, приготованої так, як це робив мій батько. Він швидко обсмалював індика на вогні. Зовні дичина обпалювалася на вугіль. Таким чином усередині лишалися всі соки. Потім її цілу добу пекли на рожні. Зріжеш чорну обсмалену шкоринку — а під нею ніжне, м’яке, соковите м’ясо. І фруктові дерева ми мали. Яблуні, вишні. Якось Пілат спробувала спекти мені вишневий пиріг.

Мейкон змовк і мимоволі всміхнувся. Скільки років він не розповідав про це... До сьогодні вважай і не згадував. Ще, як були вони з Рут молодятами, розказував було їй про Лінкольнове Небо. Сидячи вечорами з нею на ґанку, Мейкон відтворював у споминах образ землі, що мала бути його власною. А ще раніше, коли тільки почав торгувати будинками, він, байдикуючи біля перукарні, оповідав там і слухав різні історійки. Але за ці довгі роки він не мав на щось таке ані часу, ані охоти. Й ось Мейкон знову снує спогади — тепер уже сину, і в пам’яті оживає кожна подробиця. Криниця, яблуневий сад, кобила Президент Лінкольн, її лошатко Мері Тодд, корова Уліссес С. Грант, кабан Генерал Лі... У такий спосіб малий Мейкон затямлював історію країни. Його батько був неписьменний, знав тільки те, що побачив і почув. А однак закарбував у синовій пам’яті імена кількох історичних осіб, і згодом той, уже школяр, читаючи про них, все згадував кобилу, корову й кабана. І хай батько назвав тяглову кобилу Президентом Лінкольном жартома, та до Авраама Лінкольна Мейкон завжди мав велику прихильність, бо ще змалку полюбив його як сильного, надійного, сумирного й слухняного коня. Навіть Генерал Лі подобався хлопцеві, бо якось навесні вони з татом закололи цього кнуряку та їли найкращу на всю Віргінію свинину — «від рила до хвоста — все чудове: шинки, ковбаси, реберця, ноги й мозок». Мали що їсти цілих вісім місяців. Ще в листопаді були шкварки.

— Як на мене, Генерал Лі був розкішний, — усміхаючись, сказав Мейкон синові. — Найкращий генерал, якого я будь-коли бачив. Навіть його яйця мені смакували. Серс зготувала з них ласощі — язика проковтнеш. Чекай-но. А чи так вона звалася?.. Саме так, Серс. Вона служила білим хазяям великої ферми біля Данвілла. Це в Пенсильванії... Дивно, як ото все втікає з пам’яті. Довгими роками нічого не можеш пригадати. А якоїсь миті ні з того ні з сього воно само напливає тобі на гадку... Оті білі хазяї тримали псів. Тоді була велика мода на собачі перегони. Так, білі люди дуже люблять псів. Убивають нігера та гладять при тому собаку. Я бачив, як дорослі білі чоловіки плачуть за своїми псами.

У ці хвилини батьків голос звучав Дояреві зовсім інакше, ніж завжди. Забарвлений південним акцентом, м’якший, повен утіхи. І сам Дояр тепер заговорив м’якше.

— Пілат сказала, що вашого батька застрілили. І що він злетів у повітря на півтора метра.

— Треба було шістнадцяти років, щоб батькове господарство стало прибутковим. Тепер там всюди молочні ферми. Тоді їх не було. Тоді там було... гарно.

— Татку, хто його вбив?

Мейкон задивився на сина.

— Тато не вмів читати, не вмів навіть підписатися. Ставив хрестик. Обдурили його. Тато щось підписав. Досі не знаю, що це був за документ. А потім ті шахраї сказали татові, що відтепер фермою володіють вони. Він був неграмотний. Я пробував навчити татка, але він сказав, що ці значки ніяк не тримаються голови. За своє життя він написав одне-єдине слово — ім’я Пілат. Скопіював із Біблії. Все лихо, що лиш трапилося татові в житті, всі нещастя — тільки через те, що він не вмів читати. Через оту неграмотність йому й ім’я дали не таке, як треба.

— Ім’я? Як це?

— То було, коли рабів випустили на волю. Всі негри повинні були записатися в бюро реєстрації звільнених громадян.

— Ваш батько був рабом?

— Що за дурне питання! Звичайно, був. А хто не мав за плечима рабства у тисяча вісімсот шістдесят дев’ятому? Всі мусили зареєструватися. Звільнені й невільники. Вільні та колишні раби. Тато,