Тоні Моррісон - Пісня Соломона

Пілоти засміялися. Чоловік у сірому солом’яному капелюсі з білою стрічкою втрутився в суперечку:

— Та не виганяй його, Федере.

— Не встромляй носа не в свої справи. Я тут господар.

— А яка шкода від того, що він тут посидить? Це ж дванадцятирічний хлопчина, — усміхнувся чоловік Дояреві. Той прикусив язика, щоб не сказати, що вже тринадцятирічний.

— Яке тобі до цього діло? — спитав Федер. — Не ти живеш у домі його татуся. Не тобі продовжувати термін ліцензії. Не тобі й командувати...

Корчмар говорив з цим чоловіком таким самим їдким тоном, як і з хлопцями. Скориставшись зручною нагодою лишити останнє слово за собою, Гітара махнув рукою, наче рубнув дерево сокирою, й проказав:

— Гаразд, друже! Ходімо! Плювати я хотів на цю смердючу забігайлівку.

Тепер Гітариного голосу — гучного і глибокого — вистачало на двох. Дояр засунув руки в кишені та попрямував за приятелем до дверей. Ще й голову підняв, щоб підкреслити холодну зневагу, що її, як сподівався Дояр, побачили в його очах пілоти.

Ані словом не перекинувшись, вони дійшли Десятою вулицею до кам’яної лавки на узбіччі. Спинилися там і сіли спиною до двох чоловіків у білому. Ті дивилися на хлопців. Один стояв у дверях перукарні, спершись на одвірок. Інший сидів на стільці, притулившись до шиби великого вікна. То були власники перукарні — Томмі Залізниця й Томмі Лічниця. Хлопці мовчали й спостерігали вуличний рух.

— Гей, Гітаро, що сталося?! Академія завалилася? — обізвався зі стільця Томмі Лічниця. Мав каламутні очі, як у старого діда, і міцне, гнучке, молоде тіло. У тоні його голосу, хоч і жартівливому, відчувалася владність.

— Та ні, не завалилася, — відповів через плече Гітара.

— Тоді скажи, будь ласка, що ти тут робиш на вулиці в таку пору?

— Сьогодні ми взяли собі вихідний, містере Томмі, — знизав плечима хлопець.

— А твій приятель? Теж шабас справляє?

Гітара кивнув. Томмі Лічниця висловлювався так, наче з книжки вичитував, доводилося вгадувати значення багатьох слів. Дояр і далі дивився на автомашини в русі.

— Щось не виглядає на те, щоб котрий із вас мав велику радість від того вихідного. Чи не краще було б вам сидіти в аудиторії й поборювати диявольські спокуси?

Гітара видобув дві сигарети й дав одну Дояреві.

— Федер допік мені до живого. Ото й усе.

— Федер?

— Угу. Не впустив нас. Я завжди туди ходжу. Завжди, і він нічого не каже. А сьогодні потурив нас обох. Сказав, що мій приятель ще малий. Можете собі уявити таке? Федер — і раптом турбується чиїмсь віком?

— Я й не міг сподіватися, що Федер має мозкову звивину, відповідальну за турботу.

— Де там має! Він просто корчить з себе не знати кого. Навіть пляшки пива мені не дав.

— Оце й усе лихо? — хихикнув від дверей Томмі Залізниця. — Що не дав тобі пива? — Почухавши потилицю, він поманив пальцем Гітару: — Ходи-но сюди, хлопче, і я розкажу про щось таке, чого ти ніколи в житті не матимеш. Підійди сюди.

Друзі неохоче звелися й підійшли до Залізниці. Той підсміювався.

— Гадаєш, то велика біда — не дістати пива? Добре, спитаю тебе про щось. Чи знаєш, що це таке — вистоювати в коридорі вагона-ресторану в поїзді Балтимор — Огайо серед ночі, коли кухня замкнена, все поховано й готове на завтра? Коли паровоз мчить рейками, а дома тебе вже зачекалися три приятелі з новенькою колодою карт?

— Ні, я ніколи... — хитнув головою Гітара.

— Отож-бо, що ніколи. І ніколи не зазнаєш такого. Що там твоє пиво!

— Містере Томмі, — усміхнувшись, озвався Гітара, але Залізниця перебив його:

— Чи ти коли-небудь бував у дорозі два тижні поспіль? Чи повертався додому до милої жінки, чистої постелі та пляшки доброго віскі? Га? — Томмі глянув на Дояра: — А ти?

— Ні, містере Томмі, — усміхнувшись, відповів хлопець.

— Ні? То й не сподівайся, що колись зазнаєш такого.

Томмі Лічниця дістав з-під білого халата зубочистку.

— Томмі, не дошкуляй цьому хлопцеві.

— А хіба я дошкуляю? Правду кажу. Такого він не зазнає. Ніхто з них не матиме такого. Скажу тобі, чого ще ніколи не матимеш. Власної карети з чотирма червоними плюшевими обертовими сидіннями, на яких крутишся, коли тільки й куди тільки забажаєш. Не матимеш особистого клозету і триметрового ліжка, зробленого на замовлення. Ані слуги не матимеш, ані кухаря разом із секретаркою, які б мандрували з тобою й виконували все, що їм накажеш. Геть усе: пильнували, щоб у грілці була відповідної температури вода, щоб у срібній сигарниці щодня було свіже куриво. І такого ніколи не матимеш. Ти коли-небудь мав п’ять тисяч доларів готівкою в кишені? Ходив із ними до банку? Казав там клеркові, що ти хочеш такого й такого будинку на такій і такій вулиці, а той клерк одразу ж тобі продавав цю нерухомість? І таке тобі недоступне. Ніколи не матимеш губернаторського палацу, ні трьох тисяч гектарів лісу на продаж. Ніколи не командуватимеш кораблем, не керуватимеш поїздом. Можеш вступити в авіаполк, збити тисячу німецьких літаків, приземлитися десь у Гітлера на подвір’ї, відлупити фюрера по писку — все одно тобі не почеплять чотирьох зірок на груди. І навіть трьох. Ніколи тобі не подадуть вранці таці з червоною трояндою, двома тепленькими булочками й чашкою гарячого шоколаду. І не мрій. Ані фазана, три тижні витриманого в кокосовому листі, набитого рисовою начинкою та спеченого на деревному вуглі, — такого ніжного й делікатного, що аж на сльози бере. Ніякого тобі «Ротшільда-29», ба навіть вина божоле.

Кілька перехожих спинилося послухати цю мову.

— У чому річ? — спитали вони Томмі Нічницю.

— Федер не дав хлопцям пива, — відказав той. Люди засміялися.

— Не дістанеться тобі навіть печеної Аляски! — вів своє Томмі Залізниця. — Її теж не матимеш.

— Навіть печеної Аляски? — Гітара витріщився й ухопився за горло. — Ой, мені серце лусне!

— Власне. Таки щось матимеш — розбите серце, — погляд Томмі пом’якшав був на мить. І в очах як з’явилися, так одразу й щезли веселі іскорки. — А ще — божевілля. Наробиш цілу купу дурниць. У цьому можеш не сумніватися.

— Містере Томмі, — з удаваною покірністю протягнув Гітара, — ми