АнєчкаLB - Сновидіння доброго ведмедика, АнєчкаLB

- І здалеку їхав за видіннями?

- Із Вермонта.

- А якби наснилося, що вона ходила по Місяцю, полетів би на розшуки?

- Можливо. Мені надто важливо знайти відповіді.

- Кумедно, - усміхнувся співрозмовник. - Мене звати Оуен. Я тут живу. І я багато за ким тут спостерігав. У мене чудова пам'ять на обличчя. Якщо твоя дівчина існує і була тут, я б її точно побачив. Як до тебе звертатися?

- Енді. Енді Бонум.

- І яка ж вона, Енді Бонум? Який вигляд мала відвідувачка твоїх снів?

- Невисокого зросту. Русяве хвилясте волосся. У неї маленька родимка на щоці. Мила посмішка. Зелені очі. Вона була в яскраво-блакитній сукні. Можливо, є дитина.

- Цікаво. Це жарт? Була тут така. Минулого тижня. І справді, у блакитній сукні.

Я затамував подих.

- Вона приїжджала сюди разом із сестрою та дітьми. Її звуть Авері. Прізвище, на жаль, не пам'ятаю. І справді, вона постійно сиділа на березі. Чи то в мріях, чи то в смутку. А ти як із нею пов'язаний?

Авері...

- Ось це я і хочу знати. Вона випадково не сказала, куди вони попрямували далі?

- Додому.

- І ви знаєте, де це?

- В Оттаві.

Мені пощастило? Однозначно. Я багато дізнався. Навіть не розраховував. Я потроху, але просуваюся ближче до розгадки цього ребуса.

Поснідавши, я вирішив оглянути околиці, раз уже прибув сюди. Осінь тільки підкреслює унікальність цього місця. Так, можливо, я не знавець епітетів, але повірте мені: це варто було побачити. Найімовірніше, завтра я поїду в Оттаву. Сьогодні - спілкування із заповідником і Оуеном.

- Іноді зовсім не потрібні відповіді, - промовив мій співрозмовник під час пішої прогулянки вздовж озера. - Найчастіше потрібне всього лише умиротворення розуму. Головне - знайти джерело цього спокою. А нескінченно хвилюватися і намагатися зрозуміти, чому відбувається так, а не інакше, - не найкраще проведення швидкозбігаючого часу. Подобається те, що відбувається - будь вдячний. Не подобається - шукай джерело. Не на всі запитання можливо знайти відповіді. На деякі їх просто немає. Навіщо витрачати на це свій спокій? Тривога та метушня заважає повністю віддатися внутрішньому відпочинку. Відбувається руйнування. А руйнування - це погана звичка. І не думай, що коли зустрінеш Авері, все стане на свої місця. Ні. Можливо, проясниться ситуація з твоїми снами, але не більше того. А відчуття дому, завершеності, наповненості - в тобі самому. Це мало залежить від зовнішніх чинників. Поки ти сам не прийдеш до цього відчуття - нічого не зміниться. Шукай себе всередині, а не своє місце на карті. Адже абсолютно все одно, куди ти себе доправиш, якщо ти загублений у своєму світосприйнятті. Навколо всього лише образи, твій світ - у тобі. І ти завжди носиш його з собою. Тому однаково складно як втекти від самого себе, так і знайти. А взагалі, краще не заглиблюватися у філософію. Хіба що через нещасний самотній випадок. Бо коли нам добре і весело, ми не замислюємося про вічне або глибоке. У нас усмішка всередині і зовні, і тоді не до думок та психоаналізу. Ми просто ловимо приємний момент. Поки сміємося - ні про що не думаємо. Щирий сміх - найкраще з усього, що може статися. А якщо його немає - ось причина всіх самокопань і пізнання буття. Тому важливо шукати не відповіді на нескінченні запитання, а приводи для посмішки. Тоді й відповіді не такі важливі. Тоді й запитань менше з'являється. Тоді просто добре так, як і має бути...

Можливо, він у чомусь по-своєму правий. Але я за звичкою багато думаю і в усьому шукаю сенс. Я постараюся приділяти цьому менше уваги. Тільки де шукати привід для посмішки? Це ще складніше, ніж шукати відповіді. Ось тут, наприклад, нема з чого посміхатися: звичайні пасажири навколо. Такі самі, як я, їдуть потягом до Калгарі. Хто їсть, хто спілкується, хто спить, хто мовчки дивиться "фільми" у вікні. Так минуло близько семи годин. А далі - літак до Оттави. І там теж звичайнісінькі пасажири летять до столиці Канади. Є привід для посмішок? Навряд чи.

Зате я був близький до відповідей. Принаймні, розгадка десь у цьому місті. І я зобов'язаний її знайти.

Аромат кави заманив мене в кафетерій. Але трохи збентежила відсутність у ньому як відвідувачів, так і персоналу. Я сів на стілець в очікуванні офіціанта. От тільки невідомо, коли його дочекаюся. Із підсобного приміщення долинала гучна емоційна розмова:

- Я не винен, що Флоранс звільнилася і не попередила заздалегідь. Я не встигаю стежити ще й за брудним посудом! Якщо я буду його мити, мені ніколи буде обслуговувати клієнтів!

- Я все розумію, Самюель. Обіцяю знайти працівника в найкоротші терміни. Але не в цю ж хвилину!

- А чистий посуд потрібен мені вже зараз!

- Де ж я тобі зараз знайду працівника кухні?

Двоє чоловіків вийшли зі службового приміщення і помітили мене.

- Ось! Відвідувач! А в нас жодної чистої чашки!

- Я не вчасно? - встиг я вставити своє запитання в їхню сварку.

- Вибачте, сер. Самюель, заспокойся. Я знайду заміну.

- Зачекай, Габріель. Молодий чоловіче, вам робота, бува, не потрібна?