АнєчкаLB - Сновидіння доброго ведмедика, АнєчкаLB

- Самюель, досить! Це вже хамство!

- Чому б і ні, - на їхнє величезне здивування відповів я.

Гроші у мене, звичайно, ще залишалися від виступів трупи. Але я не знав, скільки проведу тут часу. Мені потрібно буде платити за оренду житла, продукти та одяг. Постійне джерело прибутків мені не завадить.

- Ви не жартуєте? - сумніваючись у серйозності моїх слів, перепитав той, який Габріель. Цікаво, хто це? Роботодавець? Власник кафе? - Ви знаєте, хто нам потрібен?

- Я чув, що вам немає кому мити посуд.

- І ви згодні на цю роботу? - усе ще не вірили вони.

- Згоден. Коли приступати?

- Та хоч цієї ж хвилини! - фиркнув Самюель. - А ви що хотіли замовити?

- Каву.

Офіціант налив кави в паперовий стаканчик і поставив переді мною:

- Це за рахунок закладу.

... Ласкаві дотики рук до моєї шиї. Я навіть не в курсі, де знаходжусь. У приміщенні доволі темно, але присутню тут дівчину бачу чітко. Вона гладить моє волосся, вона торкається і вивчає поглядом мою шкіру, вона займається зі мною коханням. Її присутність приємна. Нам добре. І мені, і їй. Сну такого жанру в мене ще не було. І поки не прокинуся, буду уважно й старанно запам'ятовувати кожен її рух, закидаючи у свою пам'ять будь-яку дрібницю. Я повинен нарешті її знайти...

Тепер я мию посуд. Протягом усього дня своєї робочої зміни. І це не так погано, як може здатися. Точно не почуваюся приниженим. Я ставлюся до посад простіше. Це люди, які "обладнані" гординею і зарозумілістю, можливо, засудили б мене. Але оскільки в мені немає місця для таких складових, поки що підходить така робота. Зате тут нікого не потрібно рятувати з вогню, води чи прірви. Тут немає суперечок і метушні через постановки номера, фізичну готовність до трюків акробатів і нескінченних хвилювань з приводу наявності та справності реквізиту. Тут спокійно миєш, здебільшого, чашки, абстрактно слухаєш балаканину відвідувачів, жарти Самюеля і п'єш каву за рахунок кафетерію. Нормально.

Я знайшов квартиру в сусідньому будинку. Маленьку, як і орендна плата. Усе влаштовувало. В єдиній кімнаті тільки ліжко. На кухні столик, мініхолодильник і одноконфорочна плита. У ванній - гаряча вода. Вид із вікна на парк. Що ще треба?

Знайти потрібну дівчину було б набагато легше, якби я знав її прізвище. А так знаю тільки, що Авері. Відомо, що живе тут. Але й це вже багато. Місто, звісно, величезне, та я обов'язково знайду. Раніше чи пізніше.

У свої вихідні дні та вільний час я намагався обійти якомога більше багатолюдних місць. Відвідував міські свята і великі зібрання. Був у відомих музеях, галереях, торгових центрах, на виставках. Гуляв парками і біля водоспадів. Я по кілька разів обійшов усі визначні місця Оттави. Зокрема, заходи, на які водять дітей. Я вдивлявся в обличчя перехожих постійно. Немов якась нав'язлива ідея. І вже не раз подумав про те, що ця місія від початку провальна. Я приїхав сюди восени, а зараз уже давно лежить сніг. Я її не знайшов.

Я блукав уздовж каналу Рідо. Взагалі, його довжина двісті два кілометри. Влітку по ньому курсують кораблі. І можна, наприклад, покататися на водному мотоциклі. Взимку він перетворюється на найдовшу ковзанку у світі. Туристів і городян тут завжди вдосталь. Йому явно не самотньо. І мені сподобалося тут гуляти. А ще я щоранку намагався бігати набережною. Моя фізична форма, звісно, була вже не та, що раніше. Посилені й безперервні тренування на виснаження, безумовно, давали свої результати. Працюючи рятувальником, я був більш витривалим і загартованим. Тепер, коли в моїх буднях зменшилася кількість катастроф, а життя стало більш розміреним, я все ж таки намагався прикладати хоча б мінімальні зусилля для того, щоб якось підтримувати в собі бадьорість.

Щодня я спостерігав метаморфози крижаної ковзанки назад до водного каналу. Весна.

Самюель дуже легкий у спілкуванні молодий чоловік. Він точно знає, коли і з ким у розмові доречний жарт, коли - гострий коментар, а коли - просто співпереживаючий погляд. Відвідувачі кафетерію в задоволення розмовляють із ним і часто довіряють йому, як мені здається, надто особисту інформацію. І що мені невластиво та для мене незбагненно, він без зусиль знаходить спільну мову з усіма людьми. Різного віку і соціального статусу. Свого роду талант. Мені це недоступно. Я закрита людина. Мало спілкуюся зі знайомими, а з незнайомими й чужими взагалі розмовляю за потребою або в певних обставинах. Але я щодня спостерігаю позитивну енергетику цього хлопця, якою він заряджає оточуючих людей. У нього чудово виходить. За це його люблять і спеціально заради нього приходять пити каву саме сюди. Бо разом із напоєм вони отримують ще й порцію сміху, приправлену гарним легким настроєм. Неодноразово він застрибував на стійку і підспівував граючій пісні, чим радував і смішив гостей кафе. Або раптово і несподівано залишав свої обов'язки, брав мікрофон і розповідав якусь кумедну історію. Люди кажуть, що день у них вдається, якщо вони починають його тут. Він - місцеве сонце. Як він таким став? Володів цими вміннями від самого початку чи десь цього навчився? У таких людей, здається, завжди все добре. Наче з ними нічого поганого ніколи не відбувається. А насправді такі люди просто вміло нейтралізують і анулюють негатив всепоглинаючим і заразним відчуттям щастя. Вони немов і не старіють. У цьому унікальність Самюеля - він відволікає людей від їхніх проблем хоча б на час відвідування кафе.