Уолтер М. Міллер-мол. - Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.

багато років вислуховував сповіді покутників під час посту, збагнув, що «звичка в ньому виробила нечутливість»[40], як і в того легендарного гробокопа, тож відповів із бездоганним самовладанням, навіть не моргнувши:

— Чи був це день відмови від їжі, чи була вона якимось штучним чином приготована?

У Великий тиждень пустельники відчували себе менш одиноко, ніж у попередній період посту, якщо до того часу вони геть не байдужіли. За стінами абатства проводили літургію на честь завершення посту, залучаючи покутників у місцях їхнього усамітнення; двічі їх причащали, а у Великий четвер сам абат робив об’їзд, і Черокі з тринадцятьма ченцями здійснював Mandatum у кожного пустельника. Аркосову ризу покривала ряса: левові майже вдавалося скидатись на тендітне кошеня, коли він ставав на коліна, омивав та цілував ноги своїм підданцям, котрі говіли. Він був скупий на рухи, жести й емоції. Інші в цей момент співали антифони.

— Mandatum novum do vobis: ut diligatis invicem…

У Велику п’ятницю була хресна хода: несли покрите розп’яття, зупинялися біля кожного прихистку покутників і відкривали його поступово перед ними, підіймаючи тканину дюйм за дюймом під час Адорації, поки монахи співали імпроперії[41]:

— О мій народе, що я тобі зробив? Чим тебе скривдив? Відповідай мені!.. Я підніс тебе добродійною силою, а ти покарав мене хрестом…

І нарешті — Велика неділя.

Монахи вносили самітників одного за одним, нестямних і напівживих від голоду. Френсіс став на тридцять фунтів легшим і значно слабшим, ніж у Попільну середу. Коли його поставили на ноги в келії, він спіткнувся і впав, не дійшовши до ліжка. Брати підняли його, помили й поголили, змазали вкриту пухирями шкіру, а послушник у цей час белькотів у нестямі щось про пов’язку на крижах із рогожі, періодично звертаючись то до янгола, то до святого, часто згадуючи ім’я Лейбовіца та вибачаючись.

Його брати, котрим абат заборонив говорити на цю тему, лише обмінювалися багатозначними поглядами і по-змовницьки кивали головами.

Чутки доповзли до абата.

— Приведи його сюди! — гаркнув він секретареві, тільки-но дізнавшись, що Френсіс уже ходить. Той від самого голосу кинувся прожогом.

— Чи заперечуєш ти ці слова? — проревів Аркос.

— Я не пам’ятаю, що казав таке, панотче абате, — відповів новіцій, кинувши оком на ферулу владики[42]. — Певно, я марив.

— Припустимо, що ти справді марив. Чи повториш ти це тепер?

— Про те, що прочанин — преподобний? О, ні, Magister meus!

— Тоді підтвердь протилежне.

— Я не вважаю, що той паломник був преподобним.

— Чому просто не відповісти: «Він не був»?

— Ну, я ніколи не зустрічав особисто преподобного Лейбовіца, а тому не став би…

— Досить! — наказав абат. — Це вже занадто! Більше не хочу ні бачити, ні чути тебе і не скоро схочу! Геть! Але ще одне: і НЕ СПОДІВАЙСЯ цього року принести обітницю разом з іншими. Тобі не дозволено.

Френсіса ніби колодою вдарили під дих.

Розділ 6

Той пілігрим лишався забороненою темою для розмов у монастирі, але через реліквії та бомбосховище табу поступово пом’якшилося, за винятком лише самого першовідкривача, кому наказ мовчати і якомога менше думати про це лишався незмінним. Та дещо він усе-таки чув і знав, що в одній із абатських майстерень ченці працювали над документами. І не лише над тими, що знайшов він, а й над рештою, які забрали з древнього столу, доки Аркос не наказав закрити підземелля.

Закрити! Ця новина для брата Френсіса стала ударом. Те сховище майже не чіпали. Після його пригоди більше ніхто не робив спроб дослідити таємниці приміщення, окрім як дістати папери зі столу, котрий він і сам намагався безуспішно відчинити, перш ніж помітив скриньку. Закрити! Не прагнучи вивчити, що може ховатися за внутрішніми дверима з табличкою «Шлюз № 2», не оглянувши «Ізольоване приміщення». Навіть не розібравши каміння й не чіпаючи кісток. Закрити! Всі дослідні роботи різко припинили без зрозумілої причини.

І тоді поповзли плітки.

«В Емілі був золотий зуб. В Емілі був золотий зуб. В Емілі був золотий зуб», — і це справді так. Це одна з тих дрібничок, що незрозумілим чином переважають суттєвіші факти, які належало запам’ятати, однак їх не документували до тих пір, поки котрийсь із монастирських істориків не змушений був записати: «Ні вміст Меморіалу, ні інші археологічні джерела не відкрили імені правителя Білого палацу в середині й наприкінці шістдесятих, хоча брат Баркус стверджує і підкріплює свої здогадки доказами, що його звали…»

І попри те, у Меморіалі чітко значиться, що Емілі мала золотий зуб.

Не дивно, що панотець абат скомандував негайно запечатати підземелля. Френсіс, пригадавши, як підняв давній череп і повернув обличчям до стіни, раптово злякався гніву Божого. Емілі Лейбовіц зникла на початку Вогненного потопу, і лише через багато років її чоловік-удівець визнав, що вона померла.

Повідали, що Господь, аби випробувати людство, сповнене пихи, як і за часів Ноя, заповів тогочасним мудрецям, а серед них і преподобному Лейбовіцу, побудувати потужні військові машини, яких Земля ще не бачила, зброю настільки могутню, що в ній містилося саме полум’я пекла. Бог дозволив волхвам віддати ці знаряддя в руки державцям, сказавши кожному із них: «Ми створили це для тебе лише тому, що вороги мають таке ж саме; аби вони знали, що воно є і в тебе, а тому боялися нападати. Пам’ятай, державцю, що ти їх страшишся тепер так само, як і вони тебе, а тому ніхто не має права дати волю цій жахливій речі, яку ми щойно виготовили».

Проте державці, нехтуючи словами мудреців, міркували собі: «Якщо я вдарю швидко і потайки, то знищу інших уві сні, відтак нікому буде відбиватися, а Земля стане моєю».

Такими недалекоглядними виявилися державці, тож далі настав Огненний потоп.

За кілька тижнів, а хтось каже, що й днів, після першого удару пекельного полум’я все скінчилося. Міста перетворилися на калюжі скла, оточені величезними територіями розбитого каміння. Народи зникли з планети, а все довкола вкривали трупи людей і тварин, і всі створіння, разом із птахами та крилатими комахами, усе, що плавало в ріках, повзало в траві чи заривалося в нори, захворіло й вимерло. Там, де додолу впали демони Бомби, тіла довго не розкладалися, за винятком тих, що потрапили в родючий ґрунт. Величезні хмари люті ковтали ліси й поля, спопеляючи дерева і знищуючи посіви. Там, де вирувало життя, тепер простягалися безмежні пустелі, а ті місця, де ще лишалися люди, заразив отруйний вітер,