Рейчел Меддоу - Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу

промисловістю; і вперше в російській історії вивільнив непереборну силу ринкового капіталізму. У перші роки свого президентства він співав осанну «популістському капіталізму», наполягаючи на тому, що російський бізнес потребує «мільйонів власників, а не жменьки мільйонерів». Його кураж і світогляд зробили з нього в середині 1990-х років героїчну й популярну серед співвітчизників особу, аж допоки його стрімку децентралізацію економіки не почало жбурляти зі сторони в сторону, як хисткий дитячий велосипед, якому хтось забув прикрутити додаткові колеса.

Російський експеримент вкотре довів, що капіталізм у ранній стадії — нікудишній транспортний засіб для повсюдного розвезення вигоди. Практично всі ці мільйони майбутніх власників товклися в неспокійних, незвіданих і заповнених акулами водах, більшість без приватизаційних сертифікатів, виписаних на їхні імена. Вони все ще намагалися привчитися до кредитних карток і перевірки рахунків (переважно порожніх). Тим часом нетерплячий Єльцин пер катком на національні законодавчі органи, коли ті намагалися сповільнити його демонтаж багаторічних державних монополій. Як у випадку будь-якого застосування грубої сили, здійснюваний Єльциним тиск призвів до неприємних і побічних наслідків. До того часу, як його гонитва за приватизацією завершилася, жменька амбітних і хитрих акул (вони уславилися як олігархи) вибороли контроль над основними галузями в більшості санкціонованих Єльциним розпродажах активів та сфальсифікованих аукціонах. «Промислові перлини колишнього Радянського Союзу в корумпований спосіб продали жменьці осіб із хорошими зв’язками, які сформували нову російську еліту», — написав Дмітрій Голубов, який у роки єльцинського нахрапу працював адвокатом в російських банках і нафтових компаніях.

Ця жменька людей із хорошими зв’язками не просто зробила себе мільйонерами, вони зробили себе мільярдерами. І дуже швидко. Президент Єльцин, підморгуючи і схвально киваючи від імені російської держави, дозволив цьому безсумнівно далекому від популізму національному пограбуванню йти обраним курсом. За словами американського репортера Пітера Мааса: «Російська економіка працювала в режимі інсайдерства, хабарів і тиску». А там, де долі вершить політичне верховенство, і за ким сила, за тим і правда, там більшість комерційного життя Російської Федерації виявилася кримінальним бізнесом, контрольованим калейдоскопом партнерських зв’язків серед олігархів, по-різному пов’язаних з російськими політиками, і все ширшим і ширшим кланом російських мафіозі. «Я би дозволив перевірити усі свої статки юристам, — зізнався вожак олігархічної зграї часів Єльцина Боріс Березовський, — за винятком першого мільйона».

Єльцин навчився дивитися крізь пальці або дивитися й не бачити. Коли російські виборці почали зневірюватися у своєму обраному вперше демократичним шляхом лідері (його програма приватизації уславилася як «прихватизація»), Єльцин для забезпечення переобрання міг залізти в бездонні кишені олігархів. Міхаіл Ходорковскій був серед тієї жменьки новоспечених багатіїв, які вкладали гроші у виборчу кампанію Єльцина 1996 року, коли той справді потребував допомоги, — і отримав за це винагороду. Ходорковскій став досвідченим практиком «прихватизації». Він виграв свій контрольний пакет акцій «ЮКОСа», дивної суміші з іржавих нафтовидобувних компаній радянських часів, на сфальсифікованому урядом аукціоні, який вправно провів його власний банк. І якраз вчасно, бо коли побудована абияк російська економіка в 1998 році завалилася, банк Ходорковского пав серед жертв. Його останнім активом виявився «ЮКОС», для утримання якого Ходорковській використав усі можливі хитрощі, можливо, не всі з них були зовсім законні. Здавалося, це вартує витрачених зусиль. Ходорковскій, який мислив себе генератором ідей, мав грандіозні плани для свого останнього й найкращого активу.

«ЮКОС» міг десятиліттями тупцяти собі поволі на кшталт підконтрольного уряду «Лукойла» чи на той час молодшої падчерки «Роснєфті», використовуючи успадковані радянські технології, щоб повільно викачувати сиру нафту з родовищ у Західному Сибіру і продавати її на світовому ринку. Але у Ходорковского тепер виявилося занадто багато вільного часу, бо він втратив майже всі свої інші бізнеси. І занадто багато інтелектуальної допитливості. І занадто багато амбіцій. І він вирішив подивитися, чи зможе досягнути того, в чому ніколи не здобував успіхів жоден російський бізнесмен: взяти «мотлох радянської доби», як пояснював російський експерт з нафтопромисловості Тейн Густафссон, «і перетворити його на сучасну корпорацію».

Ходорковскій почав з перебудови корпоративного управління «ЮКОСа». Зробив свою компанію привабливою в очах скептичних західних інвесторів, запровадивши обов’язкову фінансову прозорість і захист прав мінорітарних акціонерів. Створив незалежну раду директорів, запровадив фінансову звітність, гідну загальновизнаних бухгалтерських принципів, прийнятих Комісією з цінних паперів і бірж США, запросив міжнародних аудиторів перевірити документацію. Важливо, що для втілення в життя нової корпоративної політики він найняв досвідчених і шанованих керівників і менеджерів з французьких та американських нафтових компаній. Потім поставив на чолі виробництва найменш імовірного з можливих претендентів — нафтовика родом з Оклахоми, який попрацював у США, Європі та Азії.

Джо Мах заявив, що схвильований переходом у «ЮКОС», і не приховував, чому йому кортить вкотре зібрати манатки і вирушити на роботу в забутий Богом Сибір. «З тієї самої причини, чому Бонні й Клайд грабували банки, — пояснював він американському газетяреві в 2001-му, після першого року в Росії. — Ось де нафта… це не тонкі цівки, як в Оклахомі». Мах трохи слиною не сходив від геологічних див у своїх нових мисливських угіддях. «У Сибіру усе настільки просто, як ніде інде в світі, — казав він. — Західносибірський ландшафт за 130 мільйонів років не змінився. Ти можеш пройти тисячу кілометрів — і все той самий клятий пісок. Пористість повсюди становить 18%. Водонасиченість стабільна. Усе інше простіше простого: пластовий тиск — 4500 футів, точка кипіння — 1800. Інакше кажучи, чистісінька нафта. Простіше не буває».

Проблема Західного Сибіру полягала в тому, що все дуже просте робилося дуже довго. Маху було складно зацікавити новими амбіціями «ЮКОСа» тисячі «юкосівських» бурильників і спеціалістів з видобутку, вирощених радянською системою, в якій керівники завжди застерігали від помилки бігти поперед паровоза. Коли Мах прибув до «ЮКОСа», нагальної потреби перейматися показниками тут не було. Потреба полягала в тому, щоб зберегти повну зайнятість, бажано до кінця життя. На родовищах, що перебували у власності «ЮКОСа», панувала ідея постійного буріння нових свердловин і доїння навіть найменш продуктивних свердловин так довго, наскільки це тільки можливо. Робітники-бурильники в Західному Сибіру могли жити на сухому пайку, але не мали померти з голоду. Провідними рисами російських нафтових родовищ були стоїцизм і звільнення за власним бажанням. «Ми ніколи нічого хорошого не чекали, — якось пояснив Ходорковскому співробітник «ЮКОСа». — А якщо нічого хорошого не світить, то найголовніше — переконатися, що та дещиця, яку ти вже маєш, ніколи не зникне».

Джо Маха охопила рішучість зруйнувати систему, а по ходу справи він запровадив сміливу форму російсько-американського культурного обміну. Він обходив нафтові родовища, вимагаючи закрити непродуктивні свердловини й наполягаючи на застосуванні нових методів для