Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Подивися на краєчок райдужної оболонки. Що ти там бачиш?

— Е-е...

— Бовдуре! — вигукнув з відчаєм чарівник і відтяг нижню повіку. — Хіба не бачиш? Лінзи, хлопчику! Контактні лінзи! Навколо зіниці ока! Бачиш?

Натаніель придивився знову, й цього разу розгледів довкола райдужної оболонки тоненьке, майже примарне кружальце.

—Так, сер, — охоче повідомив він. — Бачу.

— Нарешті! Ну, гаразд, — наставник зручніше вмостився на стільці. — Коли тобі буде дванадцять років, стануться дві важливі події. По—перше, тобі дадуть нове ім’я, й ти його приймеш. Навіщо це потрібно?

— Щоб демони не дізналися мого імені, даного при народженні, й не здобули наді мною влади, сер.

— Правильно. Ворожі чарівники тут так само небезпечні. По—друге, ти одержиш свою першу пару лінз і носитимеш їх постійно. Вони дозволять тобі дивитися крізь ілюзії демонів. До того часу ти користуватимешся цими окулярами, але тільки з мого дозволу. Й нізащо не винось їх із цього кабінету. Зрозумів?

— Так, сер. А як вони дозволяють бачити крізь ілюзії?

— Коли демони матеріалізуються, вони можуть перейняти всі манери того, кого вдають. І не лише в царстві матерії, але й на інших рівнях буття. Я невдовзі розповім тобі про ці рівні, а зараз не питай мене ні про що... Деякі демони вищого рангу можуть навіть робитися невидимими — їхній підступній винахідливості немає меж. Лінзи — й меншою мірою окуляри — дозволять тобі бачити на кількох рівнях водночас, даючи тим самим змогу проникати крізь ілюзії. Ось, поглянь...

Наставник обернувся до захаращеної всячиною полиці, що висіла в нього за спиною, й дістав велику скляну пляшку, закорковану й запечатану воском. Там у зеленкуватій рідині плавав здохлий щур — геть вицвілий, укритий рідкою бурою шерстю. Натаніель скривився. Наставник це помітив.

— Що це, по—твоєму, таке? — запитав він.

— Щур, сер.

— Який?

— Бурий. Rattus norvegicus, сер.

— Добре. Любиш закинути по—латинськи? Чудово. Щоправда, цілком неправильно, але все ж таки добре. Ніякий це не щур. Візьми окуляри й подивися ще раз.

Натаніель виконав наказ. Окуляри були важкі й муляли перенісся. Натаніель подивився крізь товсті димчасті скельця: йому знадобилося зо дві секунди, щоб зосередити погляд на пляшці. А потім скрикнув: щур зник! На його місці з'явилася маленька чорно—червона істота з губчастою голівкою, комашиними крильцями й зморшкуватим, мов гармоніка, черевцем.

Очі істоти були розплющені, з них аж променіла гіркота. Натаніель зняв окуляри й поглянув ще раз. У пляшці, як і раніше, плавав бурий щур.

— Отакої!

Наставник буркнув:

— Багряний Причепа. Спійманий у медичному інституті юридичної корпорації Лінкольна. Дрібненький демон, зате неабиякий поширювач чуми. Може вдавати щура лише на матеріальному рівні. На всіх інших помітна його істинна сутність.

— Він мертвий, сер? — запитав Натаніель.

— Гм—м... Мертвий? Мабуть, так. А якщо ні, то вкрай розлючений. Він сидить у цій пляшці вже років з п’ятдесят. Дістався мені в спадок від мого старого наставника.

Чарівник повернув пляшку на місце.

— Бачиш, хлопчику, — провадив він, — навіть найменші демони злі, небезпечні й віроломні. З ними ніколи не можна забувати про обачність. Поглянь сюди.

З-за хімічного пальника пан Андервуд дістав скляну скриньку: здавалося, ніби вона зовсім без вічка. У скриньці метушилися шість малесеньких істот, раз по раз натикаючись на стінки своєї в’язниці. Здалеку вони скидалися на комах, та зблизька Натаніель помітив, що для цього в них забагато ніжок.

— Так звані комашки, — пояснив наставник. — Найпростіший різновид демонів. Про їхні розумові здібності навіть не йдеться. їхню істинну форму можна побачити й без окулярів. Проте й вони можуть бути небезпечні, якщо вирвуться з-під контролю. Бачиш оці жовтогарячі жальця під їхніми хвостиками? Вони спричинюють дуже болісні пухлини на тілі жертви — гірші, ніж жала бджіл чи ос. Ці комашки — чудовий спосіб будь—кого покарати: чи набридливого суперника. .. чи неслухняного учня.

Натаніель подивився, як розлючені комашки б’ються об скло, й гарячково кивнув:

— Так, сер.

— Злі дрібні тваринки, — наставник відсунув скриньку. — Та варто промовити належне закляття, й вони виконають будь—який наказ. Тим самим вони демонструють — на найнижчому рівні — засади нашого мистецтва. Ми маємо небезпечні знаряддя, з якими слід уміти поводитись. А тепер будемо вчитись захищатися.

Невдовзі Натаніель зрозумів: йому ще не скоро дозволять самостійно вправлятися з магічним знаряддям. Двічі на тиждень він займався з наставником — і вже кілька місяців тільки й робив, що записував. Він вивчав принципи пен— таклів і мистецтво рун. Дізнався про належні ритуали очищення, які слід було виконувати, перш ніж заклинати демонів. Порався з товкачем і ступкою — готував пахощі, що вабили потрібних духів і відганяли непотрібних. Виготовляв свічки найрізноманітніших форм і розставляв їх у найрізноманітнішому порядку. Проте його наставник так ні разу нікого й не викликав.

Натаніелеві ж кортіло перейти до практики. На дозвіллі він читав книжки з бібліотеки. Він дивував пана Перселла своєю ненаситною жадобою знань. Завзято працював на уроках панни Лютієнс, застосовуючи навички креслення пентаклів, здобуті під пильним поглядом очиць свого наставника. І увесь цей час окуляри припадали пилом на полиці кабінету.

Панна Лютієнс була єдиною, з ким Натаніель поділився своїм відчаєм.

—Терпіння, — сказала вона йому. —Терпіння — найвища чеснота. Поспішиш — людей насмішиш. А це дуже боляче. Завжди залишайся спокійним і водночас зосередженим на своїй меті. А тепер, якщо ти готовий, намалюй це ще раз — тільки з зав’язаними очима.

Лише через півроку Натаніель уперше побачив, як викликають демона. На його превеликий жаль, сам він був при цьому лише глядачем. Наставник сам накреслив пентаклі зокрема й додатковий, призначений для Натаніеля. Він не дозволив учневі навіть запалити свічки й — що було найгірше — надягти окуляри.

— Що ж я без них побачу? — боронився хлопець, хоч досі ніколи не розмовляв так із наставником. Пан Андервуд примружив очі, й Натаніель тут-таки замовк.

Спочатку ритуал розчарував хлопчину. Після заклять — їх