Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Не роби таке обличчя, - прошепотіла Сабі, тикнувши в мене ліктем. – Хлопець, бідолаха, вже злякався.

- Хай боїться.

- Хоч усміхнися.

Я усміхнулася. Хлопець зблід, так що веснянки стали ще більш виразними, і зробив крок назад.

- Ні, краще не усміхайся, - зітхнула Сабі. – Таку тебе навіть я боюся…

- Ти це й вчора казала.

- І ще скажу, бо ти невиправна, Летко.

Веснянкуватий гучно ковтнув слину, вимучено усміхнувся нам і злегка тремтячим голосом таки спромігся видати:

- Прошу вас йти зі мною, щоб розділити цю вечерю з моєю сім’єю. Мама дуже старалася, готуючи її.

Коротше, нічого цікавого під час цих відвідин не сталося. Розмову з рідними веснянкуватого підтримувала мила, люб’язна і комунікабельна Сабі, а мені, скромному соціопату, лишалося тільки відповідати на прямо поставлені мені питання і підтакувати подрузі.

Я більше спостерігала. Дивилася, з якою любов’ю переглядаються наша Лілея з її коханим, як вони таємниче усміхаються одне одному, наче поділяють спільний секрет… Так, їх пов’язують міцні почуття.

Пф, закохані! Їх за кілометр видно. Бісить.

Стоп, а чому це мене бісить? Невже… Невже я відчуваю заздрість? Невже…

- Вибачте, але мені потрібно вийти, подихати свіжим повітрям, - різкіше, ніж збиралася, мовила я.

- Лето, ти як? Та ти вся червона! – схвилювалася Сабі.

- Не хвилюйтеся, просто випила більше вина, ніж збиралася.

Збрехала. Я ледве чи торкнулася свого келиха червоного. Просто не люблю червоне вино. Можу пити біле, але надаю перевагу міцнішим напоям.

- То може, підемо додому? Тобі явно недобре.

- Зі мною все добре. Просто треба трохи подихати свіжим повітрям.

- Лето, ми з тобою цілу вічність знайомі. Кого ти намагаєшся надурити? Ми йдемо.

Загалом, Сабі вибачилася перед батьками веснянкуватого-кирпатого і ми пішли. На свіжому повітрі мені дійсно стало набагато краще, в голові прояснилося, а думки попливли в звичному правильному руслі, як і має бути у сильної і незалежної дівчини.

Пф, яка заздрість? Якщо вона і є, то тільки через те, що такі сильні почуття – рідкість, і в мені вони навряд чи прокинуться, я надто раціональна для цього. Мені цієї фігні з романтикою і коханням не треба. Зазвичай сильні почуття приводять до шлюбу і зв’язують тебе з кимось на довгі роки, якщо не на все життя. З часом почуття зникають, ти починаєш ненавидіти кожен жест свого чоловіка, а він починає відверто зневажати тебе. Ні, дякую. Я вже краще собі левенятко чи вовченятко заведу: і душу зігріє, і від козлів захистить. Хрум – і все.

Це Сабі в нас романтик. Вона точно по вуха в когось закохається і буде плакати ночами й страждати… мені на нерви. Ні, її наївність мене реально дивує. Вона щиро вірить в справжнє кохання до самої смерті та в романтику. Угу, а крилаті єдинороги з хвостами-райдугами пасуться у нас за вікном. Сабі ж від природи така розумна, але коли справа стосується романтики, очі їй застилає рожева пелена. Мене досвід і моїх, і її батьків навчив одній простій речі: я ніколи не вийду заміж. Якби Сабі не була такою романтичною дурепою, досвід її батьків міг би навчити цю біляву макітру багато чому. Ліареніаріс, батько Сабі, професійно ігнорував її маму. Коли вирішували, брати мене в сім’ю чи ні, між ними стався перший діалог за три місяці. Ви можете собі уявити, яка «тепла» атмосфера панувала в домі Сабі. Та мені здається, її мама свої ганчірки любила більше, ніж доньку. Моя поява стала для Сабріни порятунком. Бідолашну дівчинку вже довели до думок про самогубство (правда, вона думає, що я про це не знаю), коли в неї з’явилася я – названа сестра, яка ставилася до неї з недовірою, але без того холоду, який вона відчувала від батьків. Тоді я була дивачкою, яка постійно носила магічну маску, що розмивала риси обличчя, і я не показувала личка абсолютно нікому, попри численні вмовляння всіх під ряд. За звичаями дроу, ми не показуємо обличчя після вигнання зі свого світу, аж поки не знайдемо місце, яке вважатимемо своїм домом. Для мене таким місцем стала наша з Сабі маленька квартира в цьому місті.

Саме про це я думала, поки ми з Сабі проводили окрилену від щастя Лілію до Алмазної вулиці. Попрощавшись з нею, ми вдвох повільно пішли додому.

- Ти вже наче нормальний вигляд маєш, - зауважила Сабі, скоса на мене поглядаючи.

Я промовчала.

- Не хочеш розповісти, чому так схвилювалася за столом?

Мовчу.

- Ле-ето…

Продовжую мовчати.

- Що я в тобі особливо ціную, так це те, що мені ти не брешеш, - зітхнула Сабі. – Можеш мовчати, скільки хочеш, Лето, я не ображаюся. Але і далі не бреши мені, добре?

Я усміхнулася і легенько погладила подругу по руці. Буває такою всерозуміючою, а буває… занозою в одному місці!

- Сабі, я вже давно хотіла поговорити з тобою про наше «діло».

- Гм?

- Я думаю про те, щоб кинути цю справу. Ми «заробили» достатньо золота і можемо почати свій бізнес, чесно заробляти гроші. Треба просто вкласти їх в якусь справу… Що ти про це думаєш?